Семинар

Вторник,
16 мая 2017
Начало в 18:30

Тема:

Общественный Музей
имени Н.К.Рериха -
человечеству ориентир спасения

г.Киeв-34,
ул.Владимирская, 45-а

Киевский дом учёных

новый сайт

Про роль М.О. Микешина у створенні
"Товариства шанувальників Т.Г.Шевченка"
у Санкт-Петербурзі
та його стосунки з М.К.Реріхом

Ю.В.ПАТЛАНЬ,
науковць відділу архівів
НЦНК “Музей Івана Гончара”
Устав общества почитателей Т.Г. Шевченко

Цього року відзначаються два ювілеї – 200-річчя Тараса Шевченка 9 березня та 140-річчя від дня народження Миколи Рериха 9 жовтня.

Мало хто знає, що родина Реріхів – петербурзький нотаріус Костянтин Федорович Реріх та його діти – були причетні до становлення і розвитку шевченківського руху у Санкт-Петербурзі у 1890-х роках.

З 19 грудня 2000 до 18 лютого 2001 року Українське Реріхівське товариство спільно з Національним музеєм Тараса Шевченка у Києві провело виставку «Реріх та Шевченко» у залах музею, та однойменний круглий стіл 15 лютого. Підсумком проекту стало видання альбому-каталогу «Реріх та Шевченко» (керівник проекту – Володимир Козар, відповідальний редактор видання – Юлія Патлань)[1].

До видання було включено статті М.Реріха, С.Яремича, Ю.Івакіна, В.Козара, М.Скиби, О.Шостак, Ю.Патлань та низку виступів учасників круглого столу. Каталожна частина книги знайомить широкий загал українців, насамперед науковців, з цілим комплексом архівних документів та раритетів, пов’язаних зі спробою заснування Товариства шанувальників Т.Г.Шевченка у Петербурзі, підготовчі зібрання якого відбувалися на квартирі Костянтина Федоровича Реріха.

Під час пошукової роботи з підготовки виставки було виявлено та систематизовано архівні документи щодо створення Товариства шанувальників Т.Г.Шевченка, що зберігаються у різних установах України та Росії. Це Записка М.О.Микешина до Міністерства Внутрішніх справ з клопотанням про дозвіл на організацію в Петербурзі Товариства шанувальників Т.Г.Шевченка і підписами на підтримку Товариства[2], проект Статуту Товариства шанувальників Т.Г.Шевченка (1893 рік)[3]; графічний портрет К.Ф.Реріха роботи М.О.Микешина за обговоренням Статуту Товариства шанувальників Т.Г.Шевченка з підписами учасників засідання – С.Короленка, Є.Тимченка, Цезаря/Кесаря Білиловського, П.Семиренка, М.К.Реріха, Г.Новаренка, М.О.Микешина та ін., 1894 р.[4]; рукопис статті М.О.Микешина до газети «Новости» з приводу вечора пам’яті Т.Г.Шевченка в Петербурзі, надісланий ним К.Ф Реріху на погодження, 1894 рік[5]; нотатки М.К.Реріха до вечора пам’яті Т.Г.Шевченка, 1894 рр.[6]; Підписний лист на вшанування пам’яті Т.Г.Шевченка в Петербурзькій Академії мистецтв, який розповсюджував Микола Реріх та з його підписом, 1895-1896 рр.[7]; фото скульптурного портрета «Українець» роботи М.О Микешина, з написом по нижньому краю «Се діло треба розжувати», до 1896 р[8].

Отже, єднальною ланкою між Тарасом Шевченком і Миколою Реріхом став Михайло Осипович Микешин (1836-1896). Сам Микешин підкреслював потужний духовний вплив на свою долю знайомства з Кобзарем, його особистості[9]. Та й життєвий шлях цього хлопчика з Смоленщини багато в чому перегукується з долею Т.Г.Шевченка – такий самий нестримний потяг до малювання, навчання хлопчика-самоука в сільського маляра-іконописця Тита Андронова, допомогу Михайлові поміщика-мецената Вонлярлярського, що дав кошти на його поїздку до Петербурга. А далі – вступ до Академії мистецтв та навчання у класі батального живопису Б.П.Віллевальде (1852–1858). На конкурсі проектів пам’ятника “Тисячоліттю Росії” в Новгороді, де виконаний ним разом зі скульптором Іваном Шредером проект було визнано найкращим з близько сорока конкурсних робіт. Пам’ятник “Тисячоліттю Росії” було відкрито 1862 року у Новгороді. Микешин хотів включити до рельєфів пам’ятника серед найбільш видатних діячів культури Росії образи М.Гоголя та Т.Шевченка, не згадавши при цьому у списку царя. Після багатьох клопотань для Гоголя зробили виняток, а Шевченка зобразити було заборонено.

Відомо, що за первісним задумом Микешина у пам’ятнику Богдану Хмельницькому велику роль відігравала скульптурна група, до якої входили кобзар (“...тип – Тарас Шевченко”, – підкреслював автор) разом з представниками трьох східнослов’янських народів. Пізніше цей проект було змінено через нестачу коштів. На одному з боків пам’ятника Катерині ІІ у Катеринодарі він нарешті втілив свою давню мрію – “розмістити й українського Кобзаря – Тараса” (пізніше цей монумент було демонтовано)[10].

М.О.Микешин стояв біля джерел формування реалізму у скульптурі середини ХІХ ст. Він створював пам’ятники цілому величному сузір’ю героїв Русі, які справили величезний вплив на М.О.Микешина, а через нього, безперечно, і на формування світогляду й світовідчуття його учня – М.К.Реріха.

Чи не вперше тему стосунків Миколи Реріха з Михайлом Микешиним у зв’язку з іменем Т.Г.Шевченка зачіпає О.Г.Левенфіш у розвідці “Микешин і Шевченко”[11]. Тут наведено листа Микешина до композитора Г.О.Козаченка (1858 – 1939), у якому Михайло Осипович пише: “Милый друже, Георгий Алексеевич, если у тебя подвигается опера на сюжет Тараса Шевченко, то послухай моего совета: пригласи к себе художника Наваренко и помиркуй с ним о декорации, нужной именно для твоей оперы, а потом нехай этот милый Наваренко повидает студента художника (моего любимца) Колю Рериха и вместе с ним придут ко мне, я им дам фотограф[ические] материалы и сочиню декорацию, и ты, друже, может выхлопочешь у театрального начальства у Вас написать эту декорацию”[12].

Стосунки М.О.Микешина та родини Реріхів, вплив творчості Шевченка на формування світогляду Реріха дуже мало відомі в Україні, хоча постійно згадувалися й фрагментарно висвітлені як самим Реріхом впродовж усього його життя, так і його біографами.

Один з перших біографів та дослідників творчості Реріха, С.П.Яремич у статті “У истоков творчества” (1916) зазначає: “Первый, кто обратил внимание на увлечение искусством начинающего художника, был М.О.Микешин… И узнав, что юноша работает вполне самостоятельно, старый художник отнесся к нему с большим вниманием, приглашал его к себе, рисовал вместе с ним, следил с восхищением за его быстрыми успехами. В Микешине было заложено настоящее чутье к проявлению таланта, и факт не случайный, что у него же первого находят одобрение и работы начинающего Врубеля”[13].

Яремич підкреслює, що “на Рериха произвели впечатление не столько характер и направление творчества самого Микешина, сколько его склонность к фантастике, широта и творческий размах его намерений”, і, що найважливіше, саме “через Микешина он постиг и страстно полюбил украинского поэта Т.Г.Шевченко, одного из величайших певцов степи и простора, какой когда-либо существовал на свете”[14].

З 1891 року Микола Реріх часто відвідує майстерню Микешина і спостерігає за його роботою, а потім малює сам, використовуючи ті ж художні методи. Також М.О.Микешин був хранителем майстерні Тараса Шевченка в Імператорській академії мистецтв. У нарисі “Полвека” Микола Реріх писав: “Гоголь часто ставился в ученических спектаклях и всегда был мне близок. Именно не реализм Гоголя, но его высокая духовность и тонкая потусторонность особенно увлекали. В те же области уводили и встречи с “дидом” Мордовцевым и с Микешиным, и учреждение общества имени Тараса Шевченко, и постановка живых картин украинских – все это разнообразно сближало с мастерством Гоголя. Были эскизы, посвященные Хмельницкому, и “Страшной мести”, и “Майской ночи”[15]. Під впливом Микешина М.К.Реріх малює портрет Гоголя, створює ескіз “Запорожці під дубом”.

Невдовзі талановитий учень перевершив свого вчителя, і у своєму щоденнику вже заперечує вплив Микешина на створення картини “Иван-царевич наезжает на убогую избушку» (1894):«По-моему, тоже не может быть влияния, так как я теперь слишком критически отношусь к Микешину»[16].

М.К.Реріх неодноразово згадував: «…С Микешиным ставили картины на украинском балу в Дворянском Собрании. Опять вышло ладно, и на этот раз газеты назвали меня Украинцем. Вот вам и биография! Впрочем, мы были и еще Украинцами, когда у нас собиралось “нелегальное” общество имени Шевченко. Дид Мордовцев и прочие щирые, добрые люди. Живы ли? Тут же Микешин зарисовал председательствующего моего отца, и все подписались. Этот лист должен был быть в моем архиве у Б.К. – если архив вообще существует”[17]. Цей малюнок таки зберігся у складі архіву Бориса Костянтиновича Реріха, який, до речі, працював у Києві у 1920-х роках. Малюнок був придбаний у вдови Б.К.Реріха Т.Г.Реріх 1946 року мистецтвознавцем, шевченкознавцем Б.С. Бутніком-Сіверським і зберігається у його фонді в архіві Інституту мистецтвознавства, етнології та фольклористики ім. М.Т.Рильського в Києві[18].

Багато видатних осіб, пов’язаних з Україною, були друзями батька художника – К.Ф.Реріха, відомого петербурзького нотаріуса. У нарисі “Отец” Микола Реріх з сумом зауважує: “Что мы знали об отце? …Мало что знали.. Знали, что друзьями его были Кавелин, Костомаров, Микешин, Мордовцев, Менделеев, Андреевский… Знали, что, кроме юридической работы, он писал драматические вещи…”[19].

Імена діячів, у спілкуванні з якими формувалися його світогляд і світосприйняття, Микола Реріх згадує також у нарисі “Украйна”, який датовано 17 червня 1947 року[20], де розповідає про установчі зібрання Товариства імені Т.Г.Шевченка в домі Реріхів під головуванням К.Ф.Реріха, про появу вже згаданого портрета роботи Микешина: “Во время собраний Микешин набросал портрет К.Ф., и все вокруг подписались…”[21].

М.К.Реріх присвятив Т.Г.Шевченку вірш «Думка»:

Думал сиротами думы он оставит,
Думам на Вкраину путь судьба укажет –
Козацкую волю воспеть.
Ты пред смертью боялся за думы твои,
Умер ты, но живет твое слово –
Задушевности полно, печали подчас,
Ничего в нем не скрыто дурного[22].

Також збереглися нотатки М.К.Реріха до шевченківського вечора[23].

А серед документів фонду М.К.Реріха у Відділі рукописів ДТГ є записка М.О.Микешина до К.Ф.Реріха, у якій він просить схвалити начерк статті, присвяченій роковинам Т.Г.Шевченка:

“Мы слышали, что в зале Павловой (по Троицкому пер., д.13.) вечером в Воскресенье 6 марта, Художнику М.О.Микешину разрешено устроить грандиозное торжество в память Т.Г.Шевченко, в 33-ю годовщину памяти по этом симпатичном поэте-художнике. Нам передают, что поминки будут необыкновенно интересны: малорусский хор, чуть ли не в 10 голосов, и соло многих оркестрантов и артистов, с отличным ужином, тостами, речами и пр.

Кстати говорят и об основывающемся здесь обществе имени этого поэта-художника с благотворительно-образовательными целями; что устав уже выработан и начаты хлопоты о его утверждении.

Билеты для посещения поминок 6-го Марта можно получить в конторе г. Нотариуса К.Ф.Рериха, что на В[асильевском] О[строве], на Набережной, против Николаевского моста. Число билетов ограничено.

(Внизу під рискою) Коли одобрите, друже К[онстантин] Ф[едорович], то я, по возвращении мне сего, напечатаю в “Новостях”.

Дружески жму Вашу руку. М[ихайло] М[икешин][24].

Статті про святкування 80-ї річниці від дня народження та роковин смерті Т.Г.Шевченка з’явилися у петербурзьких газетах, як і планував М.О.Микешин, зокрема у «Новостях» від 8 березня ст.ст. 1894 року. Але українська громада в самій Україні поставилася до задумів Микешина про легалізацію шевченківського гуртка через підкреслення монархічної відданості та лояльності його засновників до імперської родини та влади скептично. Це можна бачити хоча б з кількох вже опублікованих листів, що зберігаються у Відділі рукописів Національної наукової бібліотеки України ім. В.І.Вернадського.

Г.П.Житецький до В.С.Житецької: «Приближаются дни Шевченко. Конечно, будет панихида, а 6-го марта большой вечер с ужином, устраиваемый художником Микешиным. Тот же Микешин хлопочет об утверждении правительством Шевченковского общества в Петербурге под покровительством принцессы Ольденбургской. 19 февраля 1894 р.».

К.О.Білиловський до Б.Д.Грінченка: «Щодо «Общества имени Шевченко», то це ще маховими вилами по воді писано. Не йму я віри, щоб дозволили таке нам товариство. А як Тарасові роковини святкували, то прочитайте в «Новостях» за 8 марта или в «Новом времени» за то же число. І в «Зорі» прочитайте. 11 березня [18]94, Петербург».

М.Ф.Комаров до Б.Д.Грінченка: «В газетах, мабуть, читали про «Общество имени Шевченка» в Петербурзі. Чудне щось! Там і Коні, і Менделєєв, і Пипін, і т. п. Запитаю у петербурзьких земляків і тоді напишу Вам про се. Березень 1894 p., Одеса»[25].

Cтатут товариства шанувальників Т.Г.Шевченка

Метою «Товариства шанувальників Т.Г.Шевченка», як зазначалося у розробленому Статуті, було «Для увековечения памяти о великом художнике и поэте Тарасе Григорьевиче Шевченко, изыскивать средства к устройству музея и школ, а также оказывать вспомоществования как нуждающимся родным покойного поэта, так и нуждающимся уроженцам Малороссии, посвящающим себя на поприще искусства и науки»[26].

Детальніше наміри М.О.Микешина було викладено у Записці до Міністерства внутрішніх справ: «За 32 года, протекших с кончины украинского народного поэта и Академика Императорской Академии Художеств Тараса Григорьевича Шевченко, и усопшего в этом здании, где было его местожительство, установился традиционный религиозный обычай меж оставшимися в живых его современниками, друзьями-художниками (меж коими имел счастие состоять и составитель этой записки – нижеподписавшийся) и вообще меж почитателями талантов поэта совершать торжественные поминки и благочестивые панихиды в Казанском соборе в день его смерти 26-го февраля и 28-го того же месяца, в день его погребения – ежегодно.

Число современников и сверстников поэта, вымирая, ежегодно редеет, но панихиды по нему ежегодно же привлекают на молитву – все большую и большую толпу новых генераций горячих поклонников его симпатичной памяти, так что слава бедного поэта видимо растет, крепнет и множится.

Непосредственно ли после панихиды, или в ближайшие за ней дни, вошло в непременный обычай праздновать память его, с дозволения Начальства, многолюдными собраниями, приличным обедом или ужином, причем я, если не был в отсутствии из Петербурга, почти постоянно избирался одним из распорядителей этих собраний.

Мы, распорядители, всячески заботились как о порядке и благочинии этих собраний, так и о том, чтобы многочисленная молодежь, отслужив панихиду в соборе, не разбивалась бы на мелкие кружки и не расходилась бы по трактирам и т.п. приютам, где уследить за благочинием частных сборищ было невозможно. /…/

Мне, как устроителю и ответственному представителю этого последнего собрания, было единогласно поручено выразить Начальству благодарность и ходатайствовать перед Высшим Правительством о нижеследующем:

– организовать здесь, в С[анкт-]Петербурге, официально узаконенный кружок или общество имени Тараса Григорьевича Шевченко со строго обдуманным и выработанным, утвержденным Властью уставом, с правом учреждения при этом обществе музея имени поэта, с хранилищем, в кот[орое] войдут лично от меня около 30 собственноручных оригинальных произведений кисти и карандаша его и мн[огие] др[угие] принадлежавшие ему вещи и предметы, где собраны были бы хорошие портреты лиц, благодетельствовавших поэту: Ея Императорского Высочества В[еликой] К[нягини] Марии Николаевны, Августейшего Президента Академии Художеств, семейства Вице-Президента той же Академии Графа Федора Петровича Толстого, поэта Жуковского, художника Карла Брюллова и др[угих], где сосредоточены были бы все издания его произведений (за исключением заграничных), все музыкальные произведения на его тексты и все переводы с его стихотворений на Русский и другие Славянские и Европейские языки, учреждения школ его имени здесь в С[анкт-]Петербурге и на его родине, оказывать вспомоществование его бедным родственникам, посредством издания его творений с иллюстрациями, проведения литературных и артистических вечеров и т.п.;

Cтатут товариства шанувальників Т.Г.Шевченка

– ходатайствовать пред особой Ея Императорского Высочества Великой Княгиней Принцессой Евгенией Максимилиановной Ольденбургской, как пред наследницей главной – АВГУСТЕЙШЕЙ – благодетельницы поэта о принятии этого Общества под свое милостивое покровительство.

Лиц, сочувствующих учреждению такого Общества, я почтительно прошу подписаться в конце этой записки»[27].

Як можна бачити з листа М.О.Микешина до В.О.Міхневича, який цитує Левенфіш, «Записку» зі Статутом та підписами на підтримку Товариства, робота над якими йшла у грудні 1893 року, було відправлено до Міністерства внутрішніх справ до 28 січня 1894 року. Так, Микешин писав: «Мой универсал, покрытый многочисленными подписями высокопоставл[енных] людей, вместе с проектом устава уже на рассмотрении у Министра В[нутренних] Д[ел]»[28].

Як відомо, незважаючи на всі спроби задекларувати лояльність до імперського уряду та на залучення М.О.Микешиним до складання Статуту авторитетного нотаріуса К.Ф.Реріха, Товариство шанувальників Т.Г.Шевченка у 1894 році дозволене не було. Вже після смерті М.О.Микешина, вдалося офіційно зареєструвати 1898 року «Товариство ім. Т.Г.Шевченка для допомоги нужденним уродженцям південної Росії, що вчаться у вищих навчальних закладах Санкт-Петербурга»[29].

Наведемо також фрагменти ще з трьох листів М.О.Микешина до М.К.Реріха, які стосуються діяльності Микешина зі збереження запорізької старовини та вшанування пам’яті Т.Г. Шевченка у Санкт-Петербурзі у 1894 – 1895 роках. Тексти листів заново перевірені, виправлено допущені у виданні 2004 року[30] неточності.

***

“Кажется, 12 июня 1894 г. Стрельня, своя дача

Милый Коленька, я достал маленький заказец: иллюстрировать хорошенькую шутку, “Царевич Май” (сказка любви) и с увлечением ее иллюстрирую.

Черт меня дернул подать заявление Ген[ерал]-Ад[ьютанту С.А.]Шереметьеву – начальнику всего Кавказа, о перенесении запорожских знамен, хранящ[ихся] в здешнем Спасо-Преображ[енском] Соборе (всей гвардии) что на Литейном, близ дома Мурузи[31] (знаете?) – в Екатеринодарский войсковый Собор.

Загорелось дело: по всему югу летают справки и разведки – где, что и как имеется от Запорожья?! И всю эту обузу, всю переписку Кубани с Одессой, Херсоном, Николаевым и пр., и пр., прислали ко мне, чтобы я хлопотал здесь о возвращении всего Запорожского на Кубань, а денег на эти все хлопоты не прислали еще. Это огромное дело для Кубани…

Сообщу о последствиях потом, некогда…

Целую Вас. Микешин”[32].

***

“26 февр[аля]1895 г.
Воскресенье
 

Голубчик мой Коля Константинович,

Вчера был у меня Леон Антокольский и дал слово прислать мне натурщика Андрея Посохова (из свободных ныне вообще, а по воскресеньям – (как сегодня) – в особенности). Но вот и день оканчивается, а натурщика – нет! И – значит, с тем же, т. е. с тою же просьбой прислать мне на натуру Андрея Посохова – обращаюсь к Вам, когда Вы по своим делам будете в Академии.

Милый Коля! Я настолько еще слаб от жестокой инфлуэнции, что – впервые за 34 года со смерти Тараса я не был сегодня на панахиде по нем!

Хорошие Малоросы?

Этого, т.е. моего необычайного отсутствия на панахиде, никто из них и не заметил!

Ведь я же мог быть на одре смерти, да признаться, и был к ней близок, и никто-то из них, изо всего малорусского молодого поколения, знавшего о том, сколько я потрудился для памяти их и Поэта – а своего друга Тараса Шевченка, и не подумали навестить меня!

Меня трижды за болезнь навестил мой престарелый друг (77 лет), орел и герой Севастополя ген[ерал]-лейт[енант] Прокофий Григорьевич Короленко, но тут узы дружбы со мной личные, а не через Шевченку.

Вот потому я и останусь ныне – холодным зрителем того, что будет, предоставя честь на сей раз устроить тризну по Тарасу – малоросам.

Коли я, бедняк, Беларус, лично из моей дружбы к Тарасу, по собственному импульсу и собственною
энергиею (*), показал в прошлом году, что нечто можно сделать, то – кольми паче всем столичным малоросам, которых я [Підкресленння Микешина. – Ю.П.] умел сплотить на прошлой тризне, казалось бы легко сделать было и что-либо более грандиозного, чем я, по опыту избежав кое-каких промахов и недосмотров в тризне прошлого года.

Целую Вас, мой милый Колинька, а Вы мои приветы передайте Маме[33], Сестрице, Папе, и мелюзге. Поздоровею, приду навестить Ваш милый дом.

  М[ихаил] М[икешин]
(*) да еще с такими помощниками, как Вы, Коля, да Ваши академические друзья
[Примітка Микешина. – Ю.П.]”

***

«Милый мой Колинька Константинович, завтра день Вашего ангела. Поздравляю Вас, голубчик, и верьте, что, как родному сыну, желаю Вам доброго здравия и – творчества, творчества, с прогрессом техническим – без конца!»[35].

Надзвичайно теплими, щирими, дружніми є листи Микешина в останні роки його життя до студента Академії мистецтв Миколи Реріха. Микешин називає його “сынок мой об Аполлоне Колинька”[36], “голубчик Коля Константинович”[37], порівнює з рідним сином, підкреслюючи цим духовну єдність, яка існувала між ними. З свого боку й Микола Реріх називав Микешина «щирым батькой»[38] або “щиропочитаемым батькой", як у листі до Льва Антокольського: «За лето, если все будет благополучно, думаю нарисовать портрет Михаила Осиповича (нашего щиропочитаемого батьку) и затем написать большой исторический этюд (одна фигура), но какой – это моя тайна, которую никто не знает (кроме опять же Мих[аила]. Осип[овича].) да и никогда, может быть, и не узнает, если этюд не удастся»[39] .

Отже, засвідчено міцний духовний зв’язок між М.К.Реріхом та М.О.Микешиним. Такий духовний зв’язок вчителя й учня завжди справляє більший вплив, аніж зв’язок родинний. Це яскраво засвідчено згадками Реріха про те, що рідний батько не звернув належної уваги на обдарованість свого сина, бажаючи бачити його юристом, не помітив того горіння, яке зробило Реріха всесвітньо відомим художником. А діти, з свого боку, дуже мало знали про духовний світ батька. Цей зв'язок поколінь між М.О.Микешиним та М.К.Реріхом залишив глибокий слід та дав поштовх до визначного впливу постаті та творчості Тараса Шевченка на формування особистості М.К.Реріха.


ПРИМІТКИ
  1. Реріх і Шевченко: каталог виставки 2000-2001 років, статті та матеріали круглого столу / Українське Реріхівське товариство. – К.: Оранта, 2004. – 111 с.
    Хочу подякувати всім учасникам цього унікального проекту за залучення до його втілення.
  2. Відділ рукописів Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України. – Ф. 1. – Од. зб. 426.
  3. Відділ рукописів Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України. – Ф. 1. – Од. зб. 514.
  4. Рукописний фонд ІМФЕ ім. М.Т.Рильського НАН України. – Ф. 14-9. – Од. зб. 662. – Арк. 70.
  5. ВР ДТГ (Москва). – Ф. 44, од. зб. 1006. – Арк.1.
  6. ВР ДТГ (Москва). – Ф. 44. – Од.зб. 1006. – Арк.7.
  7. ВР ДТГ (Москва). – Ф. 44. – Од. зб. 14.
  8. ВР ДТГ (Москва). – Ф. 44. – Од. зб. 1689.
  9. Микешин М.О. Спогади про Шевченка // Спогади про Тараса Шевченка. К.: Дніпро, 1982. – С. 339-343.
  10. Микешин М.О. Альбом репродукцій. Вст. ст. А.Савинова. М.: Изобразительное искусство, 1971, – С.11-12.
  11. Левенфіш О.Г. Микешин і Шевченко // Збірник праць V наукової шевченківської конференції, К.: Видавництво АН УРСР, 1957. – С. 172.
  12. Там само. – С.172. Оригінал листа зберігається в архіві Інституту російської літератури РАН.
  13. Яремич С.П. У истоков творчества, СПб.: Свободное искусство, 1916, – С.111–112.
  14. Там само.
  15. Рерих Н.К.Полвека // Листы дневника, М.: МЦР, «Мастер-банк», 1999, – Т.2, – С.149.
  16. ВР ДТГ, Ф. 44, од. зб. 11.
  17. Рерих Н.К. “Новый год”, 1.01.46 г. // Листы дневника, М.: МЦР, “Мастер-банк”, 2002, – Т.3, С.333.
  18. Першим опублікував його відомий київський реріхознавець та києвознавець В.Г. Киркевич.
  19. Рерих Н.К. Отец.// Там само, Т.2, - С.100
  20. Принагідно зазначимо, що в Центральному державному архіві-музеї літератури та мистецтва України (Ф.435, оп.1., од. зб. 1114) зберігається супровідний лист заступника голови Українського товариства культурних зв’язків з закордоном О.І. Полторацького на ім’я Голови спілки радянських письменників УРСР О.Є.Корнійчука від 18 серпня 1947 року № 810, при якому пересилалася копія листа директора Американо-російської культурної асоціації (АРКА) З.Г.Фосдик від 17 липня 1947 року та копія нарису академіка М.К.Реріха “Украйна”. Отже, М.К.Реріх одразу ж надіслав цей нарис з Індії через Нью-Йорк з проханням переслати в Україну О.Корнійчуку. О.І. Полторацький повідомляє, що “копии очерка Рериха мы передали в прессу”.
  21. Рерих Н.К. Украйна // Листы дневника, - М.: МЦР, «Мастер-банк», 2002. - Т.3. - С.546-547.
  22. ВР ДТГ (Москва), ф. 44, од. зб. 24, арк. 13. Вперше опубліковано О.Г. Шостак: Реріх і Шевченко. К., 2004. – С.31.
  23. ВР ДТГ (Москва), ф. 44, од. зб. 1006, арк. 7.
  24. Лист М.О.Микешина із фонду М.К.Реріха. Березень 1894 року. ВР ДТГ (Москва), Ф.44, од. зб. 1007.
  25. Цит. за: Т.Г.Шевченко в епістолярії відділу рукописів ЦНБ АН УРСР. К.: Наукова думка, 1966. – С. 159 – 161.
  26. Відділ рукописів Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України. – Ф. 1. – Од. зб. 514.
  27. Відділ рукописів Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України. – Ф. 1. – Од. зб. 426.
  28. Цит. за: Левенфіш О.Г. Микешин і Шевченко // Збірник праць V наукової шевченківської конференції, К.: Видавництво АН УРСР, 1957. – С. 171-172.
  29. Шевченківський словник, К., 1977. – Т. 2. – С. 271-272.
  30. Патлань Ю.В. Про характер стосунків М.О.Микешина та М.К.Реріха // Реріх і Шевченко. К., 2004. – С. 96-102.
  31. Прибутковий дім Мурузі, побудований у 1874 – 1877 рр. для князя Олександра Дмитровича Мурузі (1807 – 1880), за адресою: Литейний проспект, 24. Архітектор О.Серебряков за участю П.Шестова. Об’єкт культурної спадщини. – Ю.П.
  32. Лист М.О.Микешина до М.К.Реріха. ВР ДТГ (Москва), Ф.44, од.зб. 997.
  33. Марії Василівні Реріх, у дівоцтві – Калашниковій, Лідії Костянтинівні Реріх, К.Ф.Реріху та меншим братам – Володимиру та Борису Реріхам. – Ю.П.
  34. Лист М.О.Микешина до М.К.Реріха, ВР ДТГ, Ф.44, од.зб. 1004.
  35. Лист М.О.Микешина до М.К.Реріха від 05.12.1895 року. ВР ДТГ, Ф.44, од.зб.1005.
  36. Лист М.О.Микешина до М.К.Реріха від 12 жовтня 1894 р.. ВР ДТГ, Ф. 44, од. зб. 998.
  37. Лист М.О.Микешина до М.К.Реріха від 4 березня 1895 р.. ВР ДТГ, Ф. 44, од. зб. 1003.
  38. Лист М.К.Реріха до Л.Антокольського. Цит. за: Н.К.Рерих. Письма к Л.М.нтокольскому. Письма Л.М.Антокольского к Н.К.Рериху. М.-Л., 1992. – С. 3.
  39. Короткина Л.В.Рерих в Петербурге-Петрограде. – Л.: Лениздат, 1985. – С. 23.