рус
укр

Новини УРТ

Семінар

Вівторок,
9 квітня 2019
Початок о 18:30

Тема:

Актуальність Пакту Реріха у порятунку національної культури


м.Київ-34,
вул.Володимирська, 45-а

Київський будинок вчених

новий сайт

Василь Єрошенко «Орлині Душі»
Вступна стаття до казки Юлії Патлань
В.Я.Єрошенко

В.Я.Єрошенко

Сьогодні до вашої уваги прямий переклад з японської мови українською найвідомішого у нас твору Єрошенка «Серце орла» (у моєму перекладі – «Орлині Душі». Цей текст настільки відомий, що 23 грудня 2011 року, у день памяті письменника, він зявився в одній з найбільших електронних бібліотек – на сайті Лібрусек ((http://www.lib.rus.ec/) у категорії «фентезі, казкова фантастика» [1].

Цей текст відкриває усі збірки творів Єрошенка, видані в СРСР («Сердце орла», російською мовою, упор. Р. Бєлоусов, Бєлгород, 1962; брайлем – Москва, 1964; «Квітка справедливості», упор. Н. Андріанова, Київ, 1969; «Избранное», російською мовою, упор. Р.Бєлоусов, Москва, 1977, брайлем – 1979, «Сказки», російською мовою, видавництво «Везелица», Бєлгород, 1992).

Але склалося так, що перекладали його російською мовою не з японського оригіналу, а з китайського перекладу, а українською мовою – з перекладу російського. Й усі численні журнальні й газетні передруки «казки» Єрошенка «Серце орла», звукові книги Єрошенка для незрячих, що перейшли в інтернет, і навіть свіжий передрук на книжковому порталі повторюють один, той самий переклад з китайської. Цей переклад виконав В.В. Кунін 1961-1962 року, за ініціативою китаїста, тоді завідувача відділом «Літературної газети», а пізніше – відомого радянського письменника Романа Бєлоусова, упорядника першої в СРСР книги перекладів творів В.Єрошенка «Сердце орла».

Упорядник же хронологічно останнього видання перекладів Єрошенка українською («Казки та легенди», Київ, 2004, 2006) Владислав Таранюк включає до складу збірки старий переклад Н.Андріанової-Гордієнко «Серце орла», але відкриває книгу іншим текстом – «Бірманською легендою», розташувавши твори письменника за алфавітом. Це означає, зокрема, що стара змістовна схема збірок Єрошенка, яка була актуальною впродовж багатьох років, уже перестала працювати, а новий підхід до творчості письменника-символіста іще не застосовується. Як ми покажемо нижче, для самого В. Єрошенка важливішим був інший текст, хоча саме «Washi-no kokoro» привабливіший як для перекладачів, так і для читачів.

Безпосередньо з японського оригіналу переклад виконано нами вперше. Саме він, на нашу думку, дозволить точніше визначити жанрову належність цього тексту та авторську ідею. Хочеться говорити не про казку, а про оповідку (оповідь), який оповів своїм слухачам незрячий оповідач. І це відповідає тому, що відбувалося у Японії у 1920-1921 роках, коли Єрошенко читав, декламував (за брайлівськими рукописами) або диктував свої тексти японським друзям для подальшої публікації. Оповідальна природа тексту пояснює його ритмічну організацію з численними повторами – тут це не лише художній прийом, а й «каркас» для пам’яті оповідача, творця оповіді. Особливо цікаво простежити за звуко-вібраційною стихією тексту, адже повна тиша значить для Єрошенка повну невидимість.

Як нам здається, у своїй авторській творчості 1920-х років письменник-символіст Василь Єрошенко блискуче використовує традицію народного, фольклорного оповідацтва. Єрошенко переносить її до сучасних йому умов нових стилістичних пошуків як у російській, так і в японській літературі Срібної доби. Тексти, які оповідав Єрошенко, набули свого існування у книжковій формі. Нині його книги або окремі тексти видані не лише японскою, китайською, есперанто, корейською, російською, українською, англійською, а й багатьма іншими мовами. Зокрема, своїми національними мовами їх перекладають окремі есперантисти світу.

Доведено, що багато творів Єрошенка є авторськими переробками фольклорних або фольклоризованих авторських текстів-попередників, які давно існують і широко відомі. У випадку «Орлиних душ» джерело чи джерела сюжету, які використав Єрошенко, ще належить встановити. Однак, працюючи над цією статтею, ми з цікавістю виявили «Притчу про орла-курку» Ентоні де Мелло: орел виріс у курнику, жив та помер як курка, заздрячи орлу в небі [2] та протилежну їй «Притчу про Орла» (The Eagle That Would Not Fly) американського письменника Джеймса Еггрі (James Emman Kwegyir Aggrey, 18.10.1875 – 30.07.1927): мисливець знаходить молодого орла й вирощує його у курнику серед курей. Далі, після декількох спроб, біолог пробуджує у «царі птахів» його справжню суть – серце орла, й орел з криком тріумфу розгортає крила й злітає за хмари, хоча ніколи не літав [3]. Таким чином, можна казати про те, що прототекст «Орлиних душ» Єрошенка існує й знову пов'язаний з фольклорною й просвітницькою традицією, причому, схоже, англо-американською, з посередництвом англійської мови. Можливо, письменник скористався й деякими мотивами грузинської «Казки про мисливця й великого орла» [4], або іншої схожої. Уже виявлені притчі дозволяють виділити новаторство письменника у побудові складного сюжету з кількох світів (по горизонталі – дві країни, що протистоять одна одній, по вертикалі – верхній світ орлів та нижній світ людей).

Текст Єрошенка «Washi-no kororo» вперше був надрукований японською мовою у журналі «Nippon syonen» («Японське юнацтво») у січні 1921 року, а також у першій збірці Єрошенка японською «Yoakemae-no uta» («Досвітня пісня», видана 17 липня 1921 р. у Токіо). Її редактором був відомий японський письменник та драматург, друг В. Єрошенка – Удзяку Акіта. Цю книгу відкривав інший текст Єрошенка – «Semai ori» («Вузька клітка») [5].

Але самого письменника у цей час вже депортували з Японії. Історія росіянина-сліпця (так його сприймали на Сході, документи він мав громадянина Російської імперії, клопотання про прийом на навчання подавав через відповідне посольство і до, й після революції 1917 року), висланого до Владивостока, мала великий суспільний розголос у регіоні, особливо в колах есперантистів – друзів Єрошенка. Спроба Єрошенка виїхати до Москви через Читу була невдалою, і він вирушив до Китаю – спочатку до Харбіна, а на початку жовтня 1921 року прибув до Шанхаю.

Там китайський есперантист Ху Юйчжі написав статтю «Про сліпого поета Єрошенка» для шанхайської газети й випустив у жовтні спеціальний додаток до «Ченьбао» («Ранкової газети»), повністю присвячений Єрошенкові. У ньому було опубліковано текст В. Єрошенка «Сон весняної ночі» у перекладі китайською, виконаному Лу Сінем. Як пише китайський дослідник творчості Єрошенка та Лу Сіня, завідувач відділенням радянської та східноєвропейської літератури Институту літератури Академії наук Китайської Народної Республіки Ге Баоцюань, у перші дні листопада 1921 року Лу Сінь обмінявся листами з Ху Юйчжи, й імовірно мова у них велася про переклади текстів Єрошенка. Десятого листопада у післямові до перекладу «Смутку рибок» Лу Сінь писав: «У своїй передмові до «Досвітньої пісні» Єрошенко сказав, що «Смуток рибок» та «Серце Орла» були написані смутком художника. Колись я мав намір перекласти перший з них, але кінець-кінцем відклав пензель, і переклав лише казку «Серце Орла». Невдовзі пан Ху Юйчжі написав мені, що автор сказав, що «Смуток рибок» подобається йому більше, і щоб я спочатку переклав його». З цього можна зробити висновок, пише Ге Баоцюань, що листування Лу Сіня та Ху Юйчжі, вірогідно, стосувалася перекладів казок Єрошенка, який вже знав, що Лу Сінь перекладає його тексти й навіть рекомендував йому казку «Смуток рибок» для перекладу в найпершу чергу».

На початку 1922 року Єрошенка було запрошено до Пекінського університету викладати есперанто. Оселився він у Лу Сіня після свого приїзду у лютому. Вони могли щиро розмовляти японською, й відтоді між ними запанувала глибока письменницька дружба. На початку того ж 1922 року Лу Сінь завершив переклади «Казок Єрошенка», а у січні – травні переклав його п’єсу «Хмарка Персикового Кольору» [6].

Збірка «Казки Єрошенка» побачила світ 1922 року й включала переклади 12 творів, серед них – і «Серця Орла», причому два твори переклав Ху Юйчжі, один – Фу Сянь, а інші – Лу Сінь [7]. Книга «Казки Єрошенка» відтоді витримала кілька перевидань у Китаї, як у вигляді окремої збірки, так і у складі збірок творів Лу Сіня (том перекладів). Окрім Лу Сіня та вже названих перекладачів, китайською мовою тексти Єрошенка перекладали Чжоу Цзожень – молодший брат Лу Сіня, Лю Сіфу (Сіфо), Ба Цзінь та низка інших літераторів кола Лу Сіня. Більшість з них були есперантистами чи підтримували власне ідею есперанто.

Вважається, що вперше в СРСР про популярність Єрошенка у Китаї писав академік В. Алексєєв ще 1940-го року, але його статтю було опубліковано М.Є. Шнейдером лише за 28 років потому [8]. Незалежно від нього особою та творчістю Єрошенка та його дружбою з Лу Сінем 1938 року зацікавився Володимир Рогов, який працював тоді у Китаї. Так сталося, що статтю В.Рогова про Єрошенка й про те, що йому вдалося дізнатися про цього забутого письменника, було опубліковано в журналі «Знамя» (Москва) у липні 1958 року, й стала першою інформацією про Єрошенка в Радянському Союзі [9]. Її помітив молодий китаїст Роман Бєлоусов. 1961 року він відвідав рідне село Єрошенка – Обухівку Старооскольського району Бєлгородської області – й опублікував у «Літературній газеті» фотографію В. Єрошенка з Лу Сінем, отриману в родині письменника [10]. Публікацію В. Роговим аналогічної світлини в журналі «Жизнь слепых» (Москва) літературна громадськість СРСР не помітила із зрозумілих причин [11]. Через увагу до творчості Єрошенка саме китаїстів, а не японістів, через історичну перевагу китаєзнавчих досліджень в СРСР так і сталося, що низка японських в оригіналі текстів Єрошенка відомі нам у перекладах з перекладів, виконаних Лу Сінем, що, власне, й порятувало творчість Єрошенка від забуття.

Наш переклад – «Орлині Душі» – зроблено за виданням «Eroshenko dôwasyû» («Казки Єрошенка», Токіо, 1993, 1995, упорядник Такасугі Ітіро). 2007 року ця книга посіла восьму позицію у рейтингу «100 книжок, рекомендованих для дітей від 10 до 19 років», укладеному в результаті опитування бібліотекою Аракава-ку, Токіо. Для порівняння – романи Жуля Верна «Двадцять тисяч льє під водою» та «Два роки канікул» на 11-й та 33-й позиціях відповідно, «Хроніки Нарнії» К.Льюїса – на 56-й, «Маленький принц» Сент-Екзюпері – на 86-й.

Таку статистику й посилання на неї наводить у своєму блозі [12] японська есперантистка Сімідзу Юко, яка кілька років тому, в результаті нашого знайомства, зацікавилася творчістю Єрошенка. Оскільки нас завжди цікавлять проблеми сприйняття творчості Єрошенка його японськими та китайськими читачами, її враження важливі для нас. Вони багато в чому унікальні – це думка й носія японської мови (рідної) й есперанто (набутої). Сімідзу Юко пише: «Ми можемо читати твори Єрошенка за шеститомником, укладеним Міне Йосітака, але якщо він писав також японською, природно, що японці хотіли б бачити й оригінальні твори. …«Eroshenko dôwasyû» («Казки Єрошенка») видано цілком японською мовою, у легкому стилі, придатному для дітей. Збірка являє собою чотири казки, два вірші та одне оповідання: «Серце орла», «Вузька клітка», «Вежа для падіння», «Оповідки Байтала», «Чукотська елегія», «Хомарано», «Одна сторінка з мого шкільного життя», й завершує збірку стаття Такасугі про твори та життя Єрошенка. Коли я прочитала збірку, у мене склалося враження, що твори дбайливо відібрані та дібрані за черговістю укладачем. Я пам’ятаю, що «Вежа для падіння» й «Одна сторінка…» - це твори Єрошенка, які я спочатку почитала на есперанто, і тоді вони не справили не мене сильного враження, і я більше не цікавилася Єрошенком. Тепер, після прочитання японських версій, ці два твори так само не вразили мене. Я думаю, що коли б я прочитала спершу «Серце орла», можливо, я б з більшим ентузіазмом зацікавилася б Єрошенком. Так само «Вузька клітка» та «Оповідки Байтала». Вони екзотично оригінальні для японських почуттів, але досить симпатично написані. Чи випадкове те, що ці три твори, які мені сподобалися, написані Єрошенком японською мовою?

Так само, коли я вперше прочитала вірш «Хомарано» у іншій книзі, він не справив на мене враження. Адже після того, як я стала есперантисткою, мені швидко набридла тема хомаранізму, про який в есперанто-середовищі надто часто повторюють одне й те ж. Але коли я перечитала його, цього разу після «Чукотської елегії», я відчула, що «Хомарано» знову запалює «вогонь у серці» з допомогою добре оформленого контексту. «Чукотська елегія» подана тут у формі вірша. Інші книги – «La tundro ĝemas» («Тундра стогне», упор. Міне Йосітака, 1981) та «El vivo de la ĉukĉoj» («З життя чукчів», упор. А. Масенко и О. Панков, 1992) подають оригінал у формі прозового твору. Отже, віршова форма ефективно привела мене до наступного вірша. У своєму дослідженні Такасугі сказав: «Я мав намір виразити цією невеликою книгою всього Єрошенка». Я вважаю, що його намір успішно втілений».

І ще декілька слів про особливості нашого перекладу. Кандзі «kokoro/shin» і відповідно поняття «кокоро» буквально перекладають як «серце», але воно має й декілька інших значень: «дух», «душа», «істина», «осередок», «свідомість», «я». Отже, «Washi-no kokoro» у японській традиції та сприйнятті – це щось більше за поняття «серце» або «душа», як їх традиційно розуміємо ми.

У Японії Єрошенка вважають «російським» письменником або «сліпим поетом», незважаючи на те, що мовою його творчості були японська та есперанто. Тому при перекладі ми вирішили врахувати контекст не лише цього твору, а й всієї творчості Єрошенка, відійти від хрестоматійного й надто прямолінійного перекладу сенсу словосполучення у назві – «Серце орла», й повернутися до звичного для вихованого у християнській традиції Єрошенка поняття «душа» й поглянути на широко й давно відомий текст з дещо іншого ракурсу. Цей ракурс заданий новим тлумаченням заголовка – «Орлині Душі». При цьому ми розуміємо, що поняття «кокоро» й «душа» не є тотожними, незважаючи на усталені традиції перекладу поняття «кокоро».

При цьому нам здається доречним навести декілька цитат з монографії доктора філологічних наук, японіста Тетяни Григор’євої «Японская художественная традиция» (Москва, 1979). У цій та інших своїх книгах вона детально роз’яснює суть японського поняття «кокоро». На нашу думку, ці пояснення японіста допоможуть по-новому зрозуміти те, що відбувається в оповідці Єрошенка «Орлині Душі».

Т.П. Григор’єва пише (наводимо в оригіналі): «За неимением эквивалента (поняття «кокоро». – Ю.П.) переводится то как «разум», то как «сердце», на самом деле это воля, разум и чувство в единстве». Если феноменальный мир воспринимается как иллюзорный, реальность лежит за гранью видимого, то источником познания, естественно, становится орган, способный проникнуть в невидимое. Это и есть кокоро — центр ментальной деятельности. В комментарии к «Мэн-цзы» Чжу Си напоминает о том, что Небо само не обладает способностью видеть и слышать и получает эту способность от «человеческого сердца». Синь — основа учения Мэн-цзы: «Кто следует великому в организме, тот становится великим человеком, а кто следует малому в организме, становится малым». …Поскольку кокоро есть точка соприкосновения с Небом, именно через кокоро Небо выражает себя и вещь соприкасается с другой (каждая вещь обладает своим кокоро), оно — знак всеобщности, единства мира. (Говоря словами Кавабата, «если у Вселенной одно сердце, значит, каждое сердце — вселенная».) Понимание кокоро — как олицетворения всеобщей связанности вещей помогает интегрировать нацию. Не потому ли и ныне столь любимо это слово в Японии?» [13].

Крім того, ми відновлюємо останню фразу оповідки Єрошенка, яку наведено у збірці «Досвітня пісня», але яка не відома нам за перекладами Єрошенка ані за посередництвом Лу Сіня з китайської, ані за японськими збірками, укладеними Ітіро Такасугі (роки життя 1908 – 2008) – визначним дослідником творчості Єрошенка, викладачем та перекладачем англійської та російської літератури, професором університетів Сидзуока та Вако, есперантистом.

На початку 1970-х років у Радянському Союзі фраза-побажання молитися про орлине серце чи душу, необхідні для порятунку людства, навряд чи могла бути опублікована. Але ще не цілком зрозумілим є походження текстової купюри – чи це рання редакція Лу Сіня, чи пізніша – Ітіро Такасугі 1960-х – 1990-х рр. В серії з шести невеличких збірочок оригінальних творів та перекладів Єрошенка мовою есперанто (Японія, 1979-1996 рр., укладач Міне Йосітака), текст, що нас цікавить, було опубліковано у четвертому випуску під традиційною назвою «Серце орла» («Koro de aglo»), у перекладі з японської мовою есперанто Сакамото Сьодзі. У примітках упорядник серії та ініціатор цього перекладу Міне Йосітака зазначає, що він зняв останню фразу твору, наслідуючи публікатора японських збірок Єрошенка, вважаючи її надлишковою, надто банальною й такою, що руйнує завершення тексту [14].

Враховуючи цю думку й частково погоджуючись із нею, ми маємо своєю метою, насамперед, показати справжнього Єрошенка. Причому Єрошенка саме того часу, коли йому було трохи більше тридцяти років, й усі життєві негаразди були ще попереду. Тому ми відновили й останню фразу письменника й його авторську ідею за приміткою Міне Йосітака, зауваживши про це тут.

До того ж виявилося, що саме авторське закінчення виявляє класичну байкову побудову тексту (фабула + мораль). Це підтверджує наше припущення про прототекст (прототексти?), які ґрунтуються на класичних байках-притчах. Так, ми вже зустрічали мотиви й образи І. Крилова в «Оповідках зів’ялого листа» В.Я. Єрошенка. Саме вірші та байки, часто ритмізовані, були окремими уроками у програмі підготовчого й першого класів навчально-виховного закладу для сліпих дітей Московського товариства догляду, виховання та навчання сліпих, куди Василь Єрошенко у віці 10 років був зарахований 15 липня 1899 року. Того ж року у програмі підготовчого класу були такі навчальні предмети – «Вірші» (1 година на тиждень), «Байки» (1 година на тиждень»), «Пояснювальне читання» (3 години на тиждень). У першому класі – «Читання Брайля» (3 години на тиждень), «Вірші та Байки» (1 година на тиждень) [15].

Як можемо бачити, це глибоко вплинуло на усю подальшу творчість самобутнього письменника-символіста.

Джерела та література:
  1. Див. твори В.Я. Єрошенка (російською мовою) на сайті: http://lib.rus.ec/a/73189
  2. Див. притчу Ентоні де Мелло: http://astra.itacom.kz/2010/08/20/orel-kurica/ та інші варіанти тексту.
  3. Аггрі Дж. Притча про орла. Див.: http://bessonova.msk.ru/pritchi/pritchi_o_vospitanii_06.htm
  4. Див. http://www.georgianweb.com/language/rus/skaski/skazka31.html
  5. Yoakemae no uta. Eroshienko sōsakushū. Tōkyō: Sōbunkaku, 1921.
  6. Ge Baoĉjuan. Lusin kaj V. Eroŝenko // El Popola Ĉinio. – 1961. – № 6. – P. 264–266.
  7. Ailuoxianke tong hua ji, Wen xue yan jiu hui cong shu [Shanghai]: Wen xue yan jiu hui, Minguo 11 [1922]. Також перевидання 1925, 1950, 1960, 1978 рр. та інші.
  8. Алексеев В.М. Горький в Китае // Горький и литературы зарубежного Востока. Сборник статей. М.: Наука 1968. – С. 314–315. Див. також статтю Патлань Ю.В. О русском друге Лу Синя полвека спустя // http://ru-jp.org/patlan_rogov_081221.pdf
  9. Рогов Вл. Русский друг Лу Синя // Знамя. – 1958. – Кн. 7. – С. 212 – 216.
  10. Белоусов Р. Друг Лу Синя [К 80-летию со дня рождения Лу Синя] // Литературная газета. – 1961. – 26 сент.
  11. Рогов В. Русский друг Лу Синя // Жизнь слепых. – 1958. – № 12. – С. 31–37; С. 131–166 (брайлем).
  12. Див.: http://akvoju.blogspot.com/2009/03/japana-libro-de-erosenko.html
  13. Григорьева Т.П. Японская художественная традиция. М.: Наука, 1979. Цит. за електронною версією: http://www.litmir.net/br/?b=10816&p=33
  14. Eroŝenko Vasiliĭ. Stranga kato. Elektitaj verkoj de Vasilij Eroŝenko, 4. Kompilita de Mine Yositaka. Toyonaka-si: Japana Esperanta Librokooperativo, 1983. – Р. 78.
  15. Состоящее под высочайшим Ея Императорского Величества Государыни Императрицы Марии Федоровны покровительством Московское Общество Призрения, Воспитания и Обучения слепых детей. Отчет за 1899 г. М.: Т-во Скоропеч. А.А. Левенсон. Петровка, д. Левенсон, 1900. – С. 67–68. Юлія Патлань



Орлині Душі

Немає птаха, прекраснішого й вільнішого за орла.

Немає птаха, сильнішого й сміливішого за орла.

І тому жодна тварина, жодна жива істота не радіє так високим самотнім горам, як орел.

Про орла кажуть – цар птахів.

Світ людей влаштований так, що неможливо порівняти силу й сміливість наших царів із силою й сміливістю наших героїв. А у світі орлів, хай навіть орел матиме величезні крила й дзьоб – лише за це його не назвуть великим. Таким є прадавній звичай орлів.

Яким би царственим та великим не був орел, він не стане утискати іншого, і тому орли мають за звичай взаємне пошанування.

Все у них не так, як у людських царів та героїв: орли не привласнюють собі права на сили й розум підданців, не сперечаються й не чваряться через дрібниці.

Кожен орел мав власні сильні крила та дзьоб, міцні пазурі, гострий погляд. Й здавна не мали вони звичаю змушувати слугувати собі з допомогою погроз чи лестощів.

Цим орли із давніх-давен й відрізняються від людей.

Схоже, це в людей здавна було заведено мучити й утискати слабких, відбирати сили й розум слабких, чинити свавілля.

Сильні люди були сильними відібраною силою своїх слабких ближніх, а тому не могли бути істинно вільними, а слабкі завжди були глибоко нещасними.

Здається, люди – це тварини, яким випала нещаслива доля.

Однак кажуть, що саме людина – цар всього живого.

Яка ж у цьому гірка іронія!..

***

Отже, одну гірську країну було захоплено величезним сусіднім царством. І взаємна ворожнеча й боротьба між двома країнами відтоді не припинялася.

На верхівці найвищої гори тієї гірської країни щасливо жили орли.

Цих орлів здавна, тисячоліттями й навіть десятками тисяч років палило одне бажання. Вони намагалися піднятися якнайвище й сягнути вічно теплого, вічно світлого Сонця.

Вони вірили: якщо день у день підніматися якнайвище, хай навіть це потребуватиме кількох тисячоліть або навіть кількох десятків тисяч років, то нащадки орлів неминуче зможуть сягнути Сонця.

Так тривало декілька століть, тому й справді крила орлів стали сильнішими, аніж крила їхніх предків.

– Сонце полюби,

До Сонця злинай,

Додолу не йди,

Униз не дивись!

Туга за Сонцем – джерело орлиної сили,

Злет до Сонця – радість орлиних душ.

Додолу не линь,

Униз не дивись,

Внизу – темні тісні клітки,

Внизу – місце рабської смерті.

Додолу не линь,

Униз не дивись!

Внизу – світ слабких істот,

Внизу – світ нудних людей,

Додолу не линь,

Униз не дивись! – цією піснею матері-орлиці здавна напучували своїх дітей.

Можна лише уявляти, що відчували пригноблені сусідньою країною люди гірської країни, чуючи цю пісню.

***

Душа й серце царя орлів завжди були на найвищій гірській вершині, на верхівці найсамотнішої скелі.

Цар із царицею мали двох коханих царевичів. Щоранку цар брав із собою старшого брата-царевича, а цариця – молодшого брата, і вони вирушали на край скелі, звідки зіштовхували обох царевичів донизу. А біля самого підніжжя скель знову підхоплювали їх й злинали на верхівку скелі.

Вони чинили так щоранку. Так царевичі навчилися спокійно злітати з верхівки скелі й знову спускатися додолу. Цар дуже з цього зрадів і спробував підняти двох царевичів високо до неба, а потім скинути на землю. Спершу царевичі цілковито занепали духом, але від постійних спроб крила їхні зміцніли, й вони навчилися легко спускатися з високого неба прямо до свого гнізда.

Одного дня цар мовив цариці: «Давай-но спробуємо сьогодні скинути дітей на дно глибокої прірви!». Вирішивши так, вони піднесли дітей високо до неба й звідти кинули на дно прірви.

Обидва царевичі летіли з усіх сил, але на шляху їх крила втомилися й послабли. Молодший царевич вигукнув: «Старший брате, я знесилив!». Старший царевич, зібравши останні сили, спробував допомогти молодшому спуститися.

Цар і цариця, дивлячись на них, здалеку виражали своє схвалення, б’ючи крильми.

Саме в цю мить між царем, царицею і царевичами невідь-звідки виникла хмара, й цар з царицею цілковито згубили царевичів з очей. Цар та цариця вжахнулися, і, швидше за стрілу пронизавши хмару, ринули в долину, але час вже був згаяний.

Старший брат-царевич, допомагаючи молодшому, вичерпав й власні сили. Він знепритомнів й каменем упав на дно прірви.

Цар з царицею, схопивши знесилених бездиханних царевичів, спробували злинути догори. Але в цю мить раптово з’явився сильний на Вигляд мисливець із двома синами, й спробував зловити царя й царицю. Цар із царицею деякий час запекло билися з мисливцем, захищаючи царевичів, та потім подумали, що мисливець все ж сильніший, а царевичі вже мертві, й тому, врешті-решт, кинувши їх там, злинули колами високо до неба.

Однак царевичі не померли.

Вони були принесені до будинку мисливця й скоро отямилися. Мисливець, підрізавши крила орлятам-царевичам, розподілив їх поміж двома своїми синами. На той час старшому синові мисливця було сім років, молодшому – шість, і вони обидва добре піклувалися про царевичів.

Сини мисливця дуже полюбили орлят-царевичів, і завжди брали їх із собою, куди б вони не йшли. Але мисливець суворо заборонив синам робити це, ідучи в гори.

Люди гірської країни, почувши, що двоє орлят впало у долину, вирішили, що це неодмінно вістка чогось доброго, і дуже раділи.

Люди гірської країни у душі сподівалися: два орла з’явилися не інакше, як для того, щоб найближчим часом порятувати ту країну. Хоч як би там було, усі надавали вихованню царевичів важливого значення й доручили це мисливцю.

Та не минуло й тижня, як трапилося жахливе. Зник молодший син мисливця. Друзі сина казали, що було так: із неба, як блискавка, явився величезний орел, викравши сина мисливця. Почувши це, усі були вражені.

Однак через декілька днів сталася ще більш дивна подія. Цього разу щез старший син мисливця. Про це жителі гірської країни поширювали різні чутки, різне казали, та тільки сам мисливець мовчав й нічого не говорив. Він і далі виховував орлят-царевичів так само, як робив раніше, і вважав це дуже важливим.

Тим часом орлята спершу дуже сильно тужили, відчуваючи, що без свободи їм не жити. Старший брат-царевич втішав молодшого, молодший брат заспокоював старшого. Однак, пещені сільськими дітьми, царевичі поступово оговталися у світі людей й полюбили їх. Єдине, чого вони, на жаль, ніяк не могли стерпіти – того, що їх прив’язують довгими ланцюгами до дерева.

Відтоді минуло п’ять років.

Орлята-царевичі виросли, їхні крила стали сильними.Того дня, коли виповнилося п’ять років, як орлята-царевичі впали на дно прірви, мисливець зняв із них ланцюги, і, взявши орлят, пішов до найвищої гори. Відпустивши там царевичів, він мовчки повернувся додому.

Почувши, що мисливець відпустив двох орлів, завершивши свою справу, люди гірської країни дуже розхвилювалися, та ще більше здивування охопило людей, коли повернулися обидва сина мисливця, які давно зникли в горах.

Вигляд та поведінка синів цілковито змінилися, і тому спершу ніхто їх не впізнав. Обидва були голі, з довгим волоссям, їхнє тіло було твердим, як скеля, руки й ноги – міцними, мов сталевими, очі стали пронизливими, носи вигнулися, мов орлині, зуби виросли, ніби вовчі, нігті на руках стали гострі й довгі, як у тигра.

Люди гірської країни були вражені, побачивши їх. І тому їхні розповіді з цікавістю слухали день у день декілька днів поспіль. Синів, викрадених царем орлів і вигодуваних у його гнізді, схоже, завжди любило царствене подружжя.

Щоранку цар орлів, посадивши синів мисливця собі на спину, то линув колами високо в небо, то кидав їх дололу на хмари, а потім підхоплював, рятуючи. Сини розповідали ще багато чого. І слухаючи їх, люди не могли осягнути – чи це цілковита брехня, чи правда?

У гірській країні не було нікого, хто дорівнявся до них у стрибках, сходженні на скелі, плаванні у воді; не було нікого, хто б так сильно, як ці люди, радів вільному життю.

Сини знали, як запалювати серця й душі мешканців гірської країни.

Так, коли людської мови бракувало, щоб висловити свободу, вони клекотіли по-орлиному.

Вони навчили мешканців гірської країни орлиної пісні:

– Сонце полюби,

До Сонця злинай,

Додолу не йди,

Униз не дивись!

Вони й справді були диво-дітьми, й тому мешканці гірської країни називали їх «Орлині Душі».

Коли мешканці гірської країни, пригнобленої величезною сусідньою країною, дивилися на цих дітей, у їхніх серцях, схоже, з’являлася якась надія.

З іншого боку, царствені орли надзвичайно зраділи з того, що двоє царевичів щасливо повернулися. Але, оглянувши їхні крила та дзьоби, очі та пазурі, орли зрозуміли, що вони зовсім ні до чого не придатні.

Та й хіба могли царствені орли не журитися, бачачи крила й дзьоби, що втратили силу, потьмянілі очі й затуплені пазурі?

До того ж, тут нагорі і хоробрість, і любов до свободи в душах царевичів здавалися царственому подружжю якимись непевними.

Щоранку цар-орел та цариця щосили гартували двох царевичів. Щоранку цариця піснею:

– Сонце полюби,

До Сонця злинай,

Додолу не линь,

Униз не дивись, – намагалася підбадьорити їх, ніби привчаючи заслаблі душі царевичів до того, щоб вони ставали завжди царствено-хоробрими.

Так тривало день у день десять років, коли з душі орлят царевичів намагалися вигнати людські душі, і врешті-решт орлята-царевичі могли здійматися вище за царя-орла, їхні пазурі та очі стали гострішими, ніж у царственого подружжя.

Однак їхні душі мали незрозумілу відмінність від орлиних душ: у них була незрозуміла слабкість, така схожа на людську.

Навіть тоді, коли царевичі, прямуючи до сонця, здіймалися догори, очі їх пильно дивилися донизу.

І навіть тоді, коли вони колами літали у безкрайому небі, здавалося, що їхні душі тужили за долиною.

І навіть тоді, коли вони піднімалися вище за інших орлів, із їхніх грудей замість радісного вигуку перемоги чувся сумний, самотній скрик туги за нижнім, долішнім життям.

Часом бувало й так, що царевичі декілька днів нічого не їли, не полюючи здобичі.

Й навіть вполювавши дичину, вони знову її відпускали.

Як же, певно, журилося серцем через це царствене подружжя, бачачи таке у своїх царевичах й чуючи таке про своїх царевичів!

Усі друзі царевичів сварили їх й прозвали «Людськими Душами».

Царствене подружжя часто сильно сварило царевичів і казало, що вони ганьблять царську родину.

***

Одного дня старший син, цілий день пролітавши колами в небі, повернувся додому, сів навпроти батька, пильно подивився на нього й з сумом сказав:

– Батьку, кажуть, що підйом до Сонця – давній ідеал орлів. Але, як на мене, це просто дурниця. Злітати до Сонця – марна це справа. Піднятися до Сонця орлам, може, й можливо, але від цього не обов’язково будеш щасливим. Батьку, сьогодні я намагався піднятися до Сонця. Намагався піднятися настільки високо, скільки вистачить сил. Та що вище я піднімався, то ставало холодніше, в очах потьмяніло, нарешті, голова запаморочилася і я, майже втративши сили, впав на землю. І що ближче я був до Сонця, тим сильнішим був холод, – це вже незаперечно. А тому я більше не прагну підйому до Сонця.

Старший царевич доказав, а цар, скрикнувши:

– Ах ти ж людська душа! – увігнав у його горло пазурі.

Царевич лише один раз тихо, сумно скрикнув здушеним голосом, ніби у тузі за долішнім життям, й покірно помер, пронизаний пазурами царя.

Цього ж вечора й молодший царевич, повернувшись іззовні, сів проти матері й сказав:

– Мати, мені вже обридло літати до Сонця. В цьому немає жодної користі. Я твердо вирішив – спустившись у долину, звити там на дні гніздо на верхівці дерева й жити у мирі й злагоді з людьми та іншими істотами. Не віриться, що орлине щастя закотилося кудись на Сонце. На власному життєвому досвіді я зрозумів, що щастя – у людській дружбі.

Почувши це, мати скрикнула:

– Ах ця мерзенна людська душа! – й, злетівши, увігнала пазурі в горло царевича, й розірвала його.

Царевич лиш скрикнув, ніби тужачи за долішньою людською дружбою, й покірно помер, пронизаний пазурами матері.

Цієї ж ночі царствене подружжя віднесло двох мертвих царевичів донизу в долину, поклало перед будинком мисливця, який їх колись виходив, і повернулася додому.

Після цього царствене подружжя заспівало:

– Сонце полюби,

До Сонця піднімись,

Додолу не йди,

Униз не дивись, – але чогось у цій пісні чулася пересторога мертвих «Людських Душ».

Вранці люди гірської країни, виявивши двох мертвих орлів, дуже перелякалися.

Саме в цей час люди гірської країни, очолювані двома братами «Орлині Душі», підняли революцію проти сусідньої країни-завойовника.

Двоє «Орлиних Душ» були крупними воєначальниками й запропонували незвичний план воєнних дій, тому жителі сусідньої країни нічого не могли зробити, й, здавалося б, мали зазнати поразки.

Однак цього разу люди гірської країни нічого не казали, знайшовши двох вбитих орлів. Але кожен розмірковував у душі, чи не передвістя це, що повстання зазнає поразки.

Хай там як, але дівчата-горянки заквітчали орлів гарними квітами.

– Сонце полюби,

До Сонця піднімись,

Додолу не йди,

Униз не дивись, –

співаючи пісню, якої навчили їх старший та молодший брати «Орлині Душі», люди гірської країни поховали двох орлів, як героїв.

***

Столиця сусідньої країни була дуже весела й надзвичайно вбрана. Всі будинки були оздоблені вогнями й прапорами, гримів салют й вибухали феєрверки, весела музика, що лунала здалеку, збуджувала серця людей. Мешканці гуляли всюди, вдягнувши красиве вбрання й вимахуючи паперовими ліхтариками й прапорцями.

Вулиці столиці, сповнені людей, виглядали ніби нарядні паради.

Усе й усі веселилися. Тільки ешафот, зведений на найбільшій площі міста, виглядав похмуро.

Люди, які зібралися на цій площі, співали гімн і ніби чогось чекали. Люди вітали один одного з тим, що вдалося приборкати гірську країну, яка нещодавно затіяла революцію.

Сьогодні ввечері на цьому ешафоті двоє братів – «Орлині душі» гірської країни – мають зазнати смертної кари. Усі пліткували лише про це.

Здалека пролунав шепіт: «Бунтівники йдуть, бунтівники йдуть!»

І все затихло. З’явилися двоє братів, яких ввели солдати.

Люди припинили розмови, на широких вулицях стало тихо, немов у могилі. Тільки чутно було звук великого барабану: «татта-та».

Брати «Орлині душі» усміхалися. Їхні погляди палали безмежною звитягою й були сповнені такої сили, що, здавалося, могли запалити серця усіх. Вони, усміхаючись, піднялися на ешафот, і грім великих барабанів – «татта-та, татта-та» – увірвався.

Усі люди, затамувавши подих, вп’ялися очима у братів. Брати стояли там із виглядом цілковитої байдужості, звівши очі до неба. У цю мить, змусивши здригнутися тихе повітря, звідкись пролунав сильний орлиний клекіт.

Небо відбило цей клекіт, неначе луну, й раптово із неба спустилися два величезні орли, – люди ніколи не бачили таких величезних орлів…

Вони швидко, як блискавиця, підхопили братів «Орлині Душі» й стрімко звилися до неба.

Дивлячись в небо, люди були нерухомі, неначе скам’янівши.

Здавалося, все місто вимерло.

Лиш згори над головами людей…

– Унизу – темна тісна клітка,

Внизу – місце рабської смерті,

Додолу не линь,

Униз не дивись,

Внизу – світ слабких істот,

Внизу – світ нудних людей… – чулася пісня.

***

Того вечора, коли сусідня країна святкувала перемогу, у гірській країні – країні придушеного повстання – було тихо.

Якими ж, напевно, сумними були того вечора серця й душі жінок, які втратили чоловіків та дітей!

Усі казали, що сьогодні стратять «Орлині Душі» – героїв гірської країни, і збиралися біля будинку, де народились брати.

Жінки йшли й вели за собою малих дітлахів. Напевне, кожен зрозуміє душевну скорботу цих жінок. Однак, незважаючи на цю скорботу, жінки, здіймаючи вгору й довіряючи маленьких діток безмежному небові, молилися, аби й ті діти, що залишилися, стали «Орлиними Душами» для порятунку гірської країни.

Все було тихо.

Тихо сяяли зорі.

Серед нічної тиші ніби у відповідь на цю молитву…

– Донизу не йди,

Униз не дивись,

Туга за сонцем – джерело орлиної сили,

Злет до сонця – щастя орлиних душ! – чулася пісня.

***

Й ти, читачу, молися про те, щоб набути орлину душу, яка порятує світ та людство.


Пер. з японської — Юлія Патлань