рус
укр

Новини УРТ

Семінар

Вівторок,
28 листопада 2017
Початок о 18:30

Тема:

Ю.М.Реріх як творець
нової індології.
До 115-річчя від дня народження

м.Київ-34,
вул.Володимирська, 45-а

Київський будинок вчених

Виставка

З 19 вересня
по
14 листопада 2017

Персональна виставка
українського
художника-косміста
Володимира Козара
«Індія — Русь — Україна:
два Магніти»

ВХІД ВІЛЬНИЙ

м.Київ-34,
вул.Володимирська, 45-а

Київський будинок вчених

новий сайт

Л.В. Шапошникова
«Зі старою свідомістю не увійти в новий світ» [1]

М.К. Реріх. Ангел останній. 1912

Світло стоїть над Батьківщиною.
Людські моління і очікування розходяться з рішеннями космічними.

Лист Олени Реріх
від 6 вересня 1948 р.

Росія – творче завдання, поставлене перед вселюдськістю, цінність, яка збагачує світове життя. Людство і світ чекають променю світла від Росії, її слова, неповторного діла.
Вселюдство має велику потребу в Росії.

М.О.Бердяєв

До 70-х років ХХ століття соціалістична система стала давати збої. Якщо в попередні роки вона поскрипувала, іноді прокручуючись на холостих обертах, то тепер все яснішою ставала її нездатність вирішувати найпростіші питання, пов’язані з культурою, соціальним та економічним життям країни. Колись відлагоджений з допомогою насилля й примусу механізм поступово ржавів, втрачав колишню динамічність і сповільнював хід. Об’явлення в країні епохи «розвинутого соціалізму», головним лозунгом якої стала загадкова фраза «економіка має бути економною», свідчило про нездатність правлячої еліти зберегти державу, яка занепала. Почався прихований розвал, який супроводжувався моральною деградацією цієї еліти та її довкілля. Пізніше, коли настане перебудова, цей час назвуть «застоєм» і приховають за давньою звичкою правду про те, що відбувалося в країні, в державі і в правлячій партії. Відбувалися там не прості діла, а часом і страшні діла. Обман, який став на той час способом мислення правлячої верхівки, був вже неспроможний приховати від народу ці діла. Те, що ніякого «застою» не було, а йшов по всій Росії підземний гул руйнівної системи, що стала глибоко антинародною було ясно далеко не всім. Магія старої ідеології продовжувала ще діяти на свідомість мільйонів. Непорушно стояли древні стіни Кремля, виблискували на його вежах рубінові зірки – символ могутності і вічності соціалістичної держави. І дуже небагатьом було відомо, що творилось за цими стінами…

Закони, моральні і правові, за якими жила ця держава, ніколи не відповідали ні духові, ні національному характеру її громадян. Енергетика, закладена самопожертвою керівників соціальної революції і тими, хто йшов за ними, беззавітно вірячи в народне щастя і світле майбутнє, з роками слабшала, а потім і цілковито зійшла нанівець. Механізми держави, засновані на хибних соціальних ідеях, застарілих і таких, що не підходять для Росії, були позбавлені «пального».

Розкрадання і розтягання державної власності почалося ще за генсека Леоніда Ілліча Брежнєва, особистості, яка, якщо і не увійде в історію, то залишиться надовго у пам’яті сучасників. Саме за нього стала складатися та «тіньова економіка», у створені якої брали участь злочинці та номенклатура, яка використала владу у власних інтересах. «Тіньовики» поступово ставали господарями країни. Це вони здійснювали багатомільйонні пограбування державних коштів, розграбовували величезні цінності під «невсипущим оком» правозахисних органів. Генсек і його безпосереднє оточення теж займались такою ж діяльністю, але надавали їй законного характеру, включаючи її до «заслужених» ними «привілеїв». Пізніше розвал із потаємного став явним, укинувши мільйони росіян у стан шоку і потрясіння. На їхніх очах розпалася величезна і могутня держава «дружби народів надійний оплот». Об’єктивна енергетика Космосу зруйнувала нежиттєздатну систему, яка протирічила його законам. Пошуки винуватих у тому, що трапилось, безплідні та ірреальні. З таким же успіхом можна звинуватити у сходженні лавини людину, яка виявилася у цю мить в її зоні.

Загибель Союзу, що насувалася, була вже закладена в його основі з перших днів його заснування. Фальшива концепція національності і національної культури, а також горезвісного інтернаціоналізму з самого початку повела заново створену державу в глухий кут.

Дозвольте мені навести три висловлювання, які визначають суть національності й нації. Два з них належать Й.В. Сталіну, який вважався головним авторитетом в галузі національних відносин. Третє – російському філософу М.О. Бердяєву, який представляв нове планетарне мислення.

«Нація – писав перший, – є історично складеною спільністю людей, яка виникла на основі спільної мови, території, економічного життя і психічного складу, що проявлявся в спільності культури». [2]. І ще: «Нація є не просто історичною категорією певної епохи, епохи капіталізму, що піднімався. Процес ліквідації феодалізму і розвитку капіталізму є в той же час процесом складання людей в нації» [3].

«Ні раса, ні територія, ні мова, ні релігія, – писав другий [Бердяєв – В.К.], – не є ознаками, які визначають національність, хоча всі вони грають ту чи іншу роль у її визначенні. Національність складне історичне утворення, вона формується в результаті кровного змішування рас і племен, багатьох перерозподілів земель, з якими вона пов’язує свою долю, і духовно-культурного процесу, який творить її неповторний духовний образ. І в результаті всіх історичних і психологічних досліджень залишається невловимий залишок, який неможливо розікласти, в якому й міститься вся таємниця національної індивідуальності. Національність – таємнича, містична, ірраціональна, як і всяке індивідуальне буття. Потрібно бути в національності, брати участь в її творчому життєвому процесі, щоб до кінця знати її таємницю. Таємниця національності зберігається за всією хиткістю історичних стихій, за всіма перемінами долі, за всіма рухами, які руйнують минуле і творять небувале. Душа Франції середньовіччя і Франції ХХ століття – та сама національна душа, хоча в історії змінилося все до невпізнаванності» [4].

В процитованих мною фрагментах представлені дві протилежні точки зору – «плоска» і об’ємна, одномірна і багатомірна. В словах автора «плоскої» точки зору чути скрегіт металу «на віки» створеної конструкції, закритої і категоричної.

У вислові ж М.О. Бердяєва відчувається політ непересічної творчої думки, глибина і переконаність у присутності нетутешніх сил, які беруть участь у ділах земного життя, з його таємничою, але наперед визначеною космічністю. Проникаючи у процес формування національності, російський філософ інтуїтивно відчуває ту енергетику, яка рухає цим процесом, і влучно визначає її як «національну душу», на якій і тримається таке явище, як національність. Сама ж душа формується в енергетичному полі національної духовної Культури, яка і є головною еволюційною опорою будь-якої національності. Національна душа є, як і душа людини, вічною і непроминущою. Вона перебуває у просторі того внутрішнього, прихованого від стороннього погляду таємничого життя, де національний Дух звершує свою безконечну творчість, яке наперед визначає долю, розвиток і обличчя цієї національності.

В історії будь-якої національності час від часу виникають обставини, коли насилля і примус підрізають крила цієї душі. І тоді вона, захищаючи себе і свій народ, викидає холодні струмені націоналізму всякого штибу, нерідко дуже агресивного, залежно від історичної обстановки, що склалася на цей момент. Визначаючи націю як соціально-економічну категорію капіталістичного суспільства, Сталін так і не зміг пояснити різниці між нацією і національністю, як і не могли зрозуміти цієї різниці ті радянські вчені, які займались національним питанням, строго йдучи в річищі традицій, встановлених вождем. Ця відсутність різниці між одним та іншим поняттями свідчить про підміну широкого і складного поняття національності, енергетичну основу якої складала національна духовна Культура, категорією штучною і надуманою, так званою нацією і т.д.

Марксист Сталін, догматик і ортодокс, природньо не підозрював про існування якоїсь нематеріальної національної душі і, звичайно, не брав її до уваги, як і душу самої людини.

Степан Карпов. Дружба народов. 1924

Степан Карпов. Дружба народів. 1924

Але окрім нації і національності існував ще інтернаціоналізм, поняття, введене до соціального і наукового обігу прихильниками доктрини К. Маркса.

На межі двох століть, ХІХ і ХХ, на планеті відбувалися цікаві і таємничі явища, пояснити які з точки зору марксистського матеріалізму не видається можливим. Для цього треба було вникнути в концепцію нового мислення. Інформаційно-енергетичні процеси Космічної еволюції на планеті Земля в цей час посилилися, і думки й ідеї цієї еволюції, як кажуть, витали в повітрі. Особистості з розвинутою інтуїцією вловлювали їх і закладали у фундамент нового мислення. Менш розвинуті теж щось «чули», але до них доходило ніби енергетичне «відлуння» еволюції, яке вони за наївністю своєю приймали за власні думки. Таким «відлунням» ідей еволюції явився інтернаціоналізм, який став спотвореним відгомоном еволюційної ідеї про єдине людство у віддаленому майбутньому. «Відлуння» ніби заглушило голос самої еволюції і почало жити самостійним життям, набуваючи змісту протилежного тому, про що звучала космічна еволюція. Мріючи про світову революцію, яка з’єднає пролетарів усіх країн, більшовики висунули інтернаціоналізм як головний інструмент у цій міфологічній грі. Марксистська концепція інтернаціоналізму мала яскраво виражений класовий характер, й іншою вона бути не могла.

«Національна єдність, – писав Бердяєв, – глибша за єдність класів, партій і всіх інших історичних утворень у житті народів. Кожен народ бореться за свою культуру і за вище життя в атмосфері національної кругової поруки. І великий самообман – бажати творити поза національністю» [5].

Інтернаціоналізм в практиці тоталітарної держави протиставлявся національній культурі, був засобом її придушення, а часом і знищення. Згодом він став козирною картою в політичній грі, в якій з одного боку брали участь вищі кола тоталітарної влади і сам диктатор, з іншого ж - невігласні лідери національних автономій, які входили до Росії. Вони намагалися всі разом «творити поза національністю».

І Вчителі і філософи, такі як Бердяєв, відкидаючи абстрактний марксистський інтернаціоналізм, говорили про реальність вселюдства, шлях до якого лежав через національне. Окрема особистість, стверджували вони, може зрозуміти людство тільки через себе, через свою національну Культуру. Культура, а не клас є об’єднуючою силою. Клас же, обмежена тимчасова структура, має свої замкнуті межі і, як усіляка замкнута система, спрямований на роз’єднання. В Культурі немає протиставлення національного і загальнолюдського. «В національному генії, – пише Бердяєв, – розкривається вселюдське, через своє індивідуальне він проникає в універсальне» [6].

Під знаменом утопічного інтернаціоналізму в багатонаціональному Радянському Союзі проводився кровавий експеримент створення міфічних соціалістичних націй, в ім’я яких руйнувалась національна культура. Дух самого народу і його душа віддавались під страшну наругу і примус. Сталін був головним ідеологом і ініціатором цього експерименту. В республіках знищувалися найкращі національні кадри. Будь-яка належність до національної культури вважалася буржуазним націоналізмом, будь-яка спроба розвитку національної культури – відходом від класових позицій. Не дивлячись на всі старання, експеримент провалився. Соціалістичні нації залишились існувати тільки на папері та в працях придворних істориків та письменників. Сам же інтернаціоналізм поступово замінювався примусовою русифікацією. В національних районах і республіках стали забувати свою рідну мову, свою культуру. Десь у підпіллі стала складатись опозиція такій національній політиці.

Штучний «скріплюючий» розчин, в основі якого лежало насилля, наприкінці вісімдесятих років вже добігав кінця. І тому нема нічого дивного в тім, що з руйнуванням тоталітарної держави, її ідеології і механізмів, розпався за дуже короткий строк і СРСР. Але розпався не для нового національного життя, а для чогось зовсім іншого. Національна номенклатура, та сама, яка ідучи за вказівками «зверху», проводила на місцях все ту ж антинаціональну політику, скористалась загальним незадоволенням і захопила владу. Це загарбання було назване незалежністю і привело до безвідповідального розриву вже давно складених економічних зв’язків. «Нове життя» під керівництвом старої партійної номенклатури супроводжувалося величезними труднощами, сплетеними з протиріч минулого і теперішнього. Тяжке економічне становище, соціальна незахищеність, кроваві зіткнення, руйнування національної Культури, яке тривало, – ось далеко не повний перелік того, що принесло ще одне «нове життя» у незалежні держави. Це «нове життя» виявилося «оскалом старого», як сказано в «Братстві», одній із книжок Живої Етики. Істинно нове життя приходить новим шляхом. На цьому шляху великими літерами буде написано: «Творчість національних культур і типів життя не терпить зовнішньої примусової регламентації, вона не є виконанням нав’язаного закону, вона вільна, в ній є творче свавілля. Узаконений, офіційний, зовнішньо нав’язаний націоналізм тільки сковує національне покликання і відкидає ірраціональну таємницю національного буття» [7].

Стара номенклатура, яка звикла до насилля і примусу, скоріше за все не помітить цих слів.

Ряд рис і «новшеств», які виникли у житті «післяперебудовної» Росії, також можуть бути віднесені до явищ старого порядку, які давно чекали свого виходу на поверхню. Розвал, який почався, полегшив їм шлях наверх. Переділ власності, свідками потрясіння якого виявилися мільйони росіян, власне, можна віднести до одного з найтрадиційніших діянь більшовиків. «Новим» можна назвати лише своєрідність цього переділу. Останній вражав своєю відкритістю і тими демагогічними лозунгами, якими він прикривався. Переділ супроводжувався зміною соціально-економічного змісту самої власності. Не маючи жодної правової бази, «передільщики» і «приватизатори», названі в народі «прихватизаторами», об’явили «нову» епоху приватної власності. Рух власності змінив свій напрямок. Якщо в 1917 році йшов грабіж приватних власників на користь пролетарської держави, то тепер грабували пролетарську державу і її народ на користь власників, що невідомо звідки з’явилися. Грабіж йшов під керівництвом все тої ж номенклатури, яка була при владі у старій соціалістичній державі. Її не цікавило, звідкіля взялися гроші у колишніх «трудящихся», які викупали цю власність, рухому й нерухому. Нові власники створювали власні фірми і компанії, купували контрольні пакети акцій і засновували приватну банкову мережу. Досі офіційно залишаються невідомими джерела так званих «первинних накопичень». Можна тільки здогадуватися, що частина з них утворилась із державних і партійних коштів, якими розпоряджалась сама номенклатура, інша частина була предоставлена «тіневою економікою», яка склалася у часи «застою» і мала кримінальний характер. Розвал тоталітарної держави дав можливість цій «економіці» виповзти на поверхню і «узаконити» накрадені гроші. Тепер «тінівики» нічого не боялись і тільки час від часу «відмивали» свої капітали, не ризикуючи бути виявленими чи, як тепер кажуть, «засвіченими».

Мирне існування колишньої номенклатури і так званих кримінальних структур, або їх тісна взаємодія тепер вже не були таємницею. Але можна запитати, звідки у номенклатури та до неї подібних появилась готовність прийняти такий різкий поворот у своїй долі? Адже десятиліттями у народі «виховували» безкорисливість, працелюбність, самопожертву Спільній Справі, заперечення приватної власності та інших пережитків капіталізму. Вся ідеологія працювала на це, вся творчість офіційної державної культури була сповнена цими благими думками. І раптом таке… Справа ж в тім, що Дух людини, існування якого заперечували більшовики, продовжував жити згідно своїх законів. Але насилля, якому він був підданий, змінило і спотворило його природнє спрямування. І цей Дух став подібним до бідної рослини, що виросла під тягарем валуна і яка стелилась по землі, бо валун не давав їй рости вгору. Пам’ятаєте, Вчителі в «Общині» писали, що почуття власності – категорія духовна, незалежна від того, чи володіє людина матеріальними цінностями, чи ні. Більшовики забрали приватну власність не тільки в заможних класів, вони позбавили трудящих можливості коли-небудь її мати. Соціальна революція не змінила внутрішньої структури тих, хто пройшов через неї. В результаті багато так і залишилися духовними власниками. І чим більше вони боролись на рівні зовнішнього матеріального світу з цією проклятою приватною власністю, тим глибше вона укорінювалася у їхню внутрішню структуру, в їхній Дух. З роками це протиріччя в людині росло і розвивалось, переходячи в недоторканому вигляді до наступних поколінь. Духовна буржуазність, духовне власництво було притаманне і комуністам, і робочим, і чиновникам, коротше, всім тим, хто мріяв комфортно влаштуватись у житті і для кого існувало тільки кінцеве і була закрита Безмежність.

В 1918 році Бердяєв сказав пророчі слова: «Можливо навіть, що буржуазність в Росії появиться саме після комуністичної революції. Російський народ ніколи не був буржуазним, він не мав буржуазних упереджень і не поклонявся буржуазним добродіянням і нормам. Але небезпека обуржуажування дуже сильна у Радянській Росії. На ентузіазм комуністичної молоді до соціалістичного будівництва пішла релігійна енергія російського народу. Якщо ця релігійна енергія вичахне, то вичахне й ентузіазм і появиться здирництво, цілком можливе при комунізмі» [8]. Один із найбільших російських філософів, він явно бачив рух людського Духу в межах конкретної історичної ситуації, ті тенденції, які цей рух породжував. Духовне власництво шукало свого виходу, свого матеріального оформлення. Жоден «валун», жодне державницьке примушування вже не могло його стримати. Спочатку воно знайшло своє вираження в «тіньовій економіці», а потім, коли розвалилась стара тоталітарна держава і її ідеологія, вирвалося назовні, подібно до гною із розпоротого нариву. І, нічим більше не стримуваний, цей гній залив країну відвертою жадібністю, наглою наживою, відкритим злодійством, різного роду злочинами в ім’я власного збагачення. На цій енергетичній хвилі і став формуватись той дивний для Росії шар, який стали називати «новими рускими». Ці «нові» в дійсності і по суті своїй були справжніми старими. Викинувши лозунги – «Вперед, до капіталізму!» і «Забудемо про комуністичне минуле», – стара номенклатура, що була при владі, разом з «новими рускими» рушила до капіталістичного «світлого майбутнього». Чергове «світле майбутнє» було назване реформами, в голубій далечіні яких замайоріла ще одна «Нова Росія». Нав’язуючи «ринкові відносини», суть яких поки нікому не ясна, насильно відчужуючи державну власність на користь приватних власників із сумнівною репутацією, грабуючи власний народ, бездумно розбазарюючи багатства країни і впускаючи в неї іноземний капітал, правлячі кола використовують ті ж методи насилля і примусу, якими будувалося попереднє «світле майбутнє». Одна утопічна ідея змінила іншу. На високий трон головної цінності країни зійшли багатство, нажива, обман, безкультур’я і вкинули її народ в брудне болото морального розкладання.

«…Народ, – відмічає Бердяєв, – опускається і гине, коли матеріальна могутність перетворюється для нього на кумира і цілком захоплює його дух» [9].

Ми знаємо, що Дух людини є єдиним мірилом її внутрішньої свободи, яка, і тільки вона, визначає її зовнішню свободу. Рівень внутрішньої свободи народу до моменту перебудови був невисоким, у правлячої номенклатури - такий самий, а іноді навіть і нижчий. Перебудова почалася під наростаючий гул старої системи, що розвалилась. Було ясно, що з нею запізнились. «Перебудувати» в цих умовах що-небудь було вже неможна. Розпливчаті ідеї перебудови не мали опори ні в соціально-економічному, ні в правовому просторі, ні у внутрішній структурі самої людини. Ці ідеї ніби плили в тумані політичного життя, часом пропадали, часом знов примарно виникали. 1991 рік став історичним не тому, що «перемогла демократія», а тому, що розпалась стара тоталітарна держава. І тоді почався той дивний період в історії Росії, який тягнеться досі. Я би назвала цей період часом ілюзій, старих і нових. Ці ілюзії заважають країні побачити реальність, в якій вона існує.

Коли ми кажемо «розпалась держава», то маємо на увазі руйнування системи. Однак система і держава не одне і те ж. Сама держава, навіть втративши певну ідеологічну систему, зразу нікуди не зникає. Це може відбутися лише під час революційного вибуху. В Росії такого вибуху у 80-90-ті роки не спостерігалось. Саморуйнування держави як системи революцією назвати не можна. Старі державні структури продовжують діяти. Ними продовжує керувати стара номенклатура. Ці обставини визначили і характер російської свободи кінця ХХ століття, яка не виникла в результаті розвитку і росту Духа народу, не була завойована в довгій свідомій боротьбі певних соціальних сил. Вона навіть не була отримана згори царським маніфестом, як це було в дореволюційній Росії. Свобода виникла, як за помахом чарівної палички, із досвіткового туману, який приховав в цей серпневий день 1991 року Білий дім та його захисників. Її ніби випустила з себе, з останнім подихом, самозруйнована тоталітарна система. І на ній лежав явний відбиток цього саморуйнування і вмирання. Тому свобода була схожа не на горду заокеанську статую, а скоріше, на бомжа з терновим вінком на голові. Не відповідаючи жодним чином ні внутрішній свободі народу, ні його свідомості, ця зайда із невідомих глибин стала прямо на очах перетворюватись у вседозволеність і свавілля. Спущений згори дивовижно вдалий афоризм – «Все, що не заборонене, дозволене» – погіршив ситуацію. Забороняти було вже нікому. Старі, ортодоксальні «заборонювачі» пішли, а з ними зник і той старий, сковуючий страх.

Ейфорія вседозволеності охопила країну. В Росії почався той «бенкет під час чуми», який зазвичай влаштовували на костях своїх колишніх господарів раби, які чудом звільнилися. На цих бенкетах, чи так званих «празниках життя», тон завдавали «новые русские», кримінальне і номенклатурне минуле яких несло убогий і сумнівний досвід подібних розваг. З Заходу, який стали наслідувати нові господарі, хлинув потік масової культури. Хіть, безсоромність, порнографія, сумнівні спектаклі з роздяганням, фільми з насиллям заповнили екрани телевізорів. Нагліла і ширилась пропаганда багатства, матеріального достатку і тваринних радощів життя. Національна Культура Росії відступала, несучи великі втрати. Почалось безпардонне і свідоме розтління народу, посилене зростаючим його збіднінням і економічним свавіллям. Відсутність у країні справжньої громадської думки розв’язало руки силам темним і аморальним. Влада грошей незабаром стала суперничати з владою політичною. Вседозволеність, яка замінила ще слабку і незміцнілу свободу, призвела до того, що головне правило – свобода не тільки право, а і обов’язок – було забуте, а можливо, багатьом і не було знайоме.

«Свобода, – сказано в Живій Етиці, – є окрасою мудрості, але розпущеність є рогами невігластва» [10]. Користуючись цією ситуацією, кримінальні структури вийшли на поверхню, «узаконили» себе і стали справжнім «ферментом» для росту організованої і будь-якої іншої злочинності. Саме кримінальний світ взяв на себе функцію примусу, насилля і страху, які зовсім недавно належали тоталітарній державі і були її монополією. Енергетика негативного, антилюдського, бездуховного пішла вшир і в глибину, захоплюючи найрізноманітніші соціальні кола. Злочинці і не злочинці виявились на одному і тому ж соціальному рівні, в одній і тій же категорії соціального авторитету і ваги. Злочини стали звичним явищем в країні. В Росії почався процес деградації і розлюднення, небезпечні тенденції давно формувалися в глибині бездуховної і насильницької держави. Все це насамперед вдарило по дітях, по майбутньому поколінню. Діти, кинуті мамами, діти, які втекли з дому, діти, які втратили родичів в пагубних кримінальних «розборках» і національних кровавих конфліктах, розв’язаних амбіційною і безвідповідальною номенклатурою. Кількість безпритульних і бездомних дітей, кинутих в стихію і у владу кримінального світу, значно перевищує кількість сиріт часів Великої Вітчизняної війни, яка пронеслася по Росії вогненним і смертоносним ураганом.

Свобода і демократія – явища, нерозривно пов’язані між собою, як пов’язані Дух і матерія. Свобода – явище Духу, демократія – матерія людського соціального буття. Якщо вони починають якимсь чином існувати окремо, то спотворення, які неминучі при цьому, виникають в енергетичному просторі їхньої взаємодії, неминуче призводять до відозміни одної і до загибелі іншої. «Але демократія, – писав М.О.Бердяєв, – має бути одухотворена, пов’язана з духовними цінностями і цілями [11].

Вважати, що наша теперішня демократія має такий характер, не доводиться. В державі, де подавлення Духу було найважливішим із напрямків політики, демократія не може, як їй належить, діяти в духовному просторі свободи, бо останній ще не сформувався. Відсутність такого простору в країні, посилена недостатнім рівнем свідомості її населення, і призвела до того, що сама демократія виявилась такою ж злиденною і розпливчатою, як і свобода, що її породила.

Демократію не можна об’явити президентським указом чи постановою уряду. Вона має природнім чином сформуватись в енергетичному просторі духовного поля країни. Для цього необхідні зусилля не одного покоління. Але якщо за певних причин народ ще не усвідомив насущної необхідності таких дій, то строки будуть, природно, віддалятися… Цей здвиг в будь-якому земному чи космічному процесі призводить до різних небажаних результатів… таких результатів в історії нашої країни було чимало. Про них писав М.К.Реріх у своїх нарисах, які носять пророчий, актуальний характер і для нас теперішніх. І тому на них слід звернути найпильнішу увагу. З минулого нам доносяться думки про Культуру, нагадуючи нам про те, що саме вона є основою нашого життя, нашої еволюції і нашого майбутнього. «Гнобителі Культури, хіба не пригноблюють своє власне благополуччя? Навіть сліпі бачать більше за цих затемнених слуг пітьми» [12].

В одному з нарисів він цитує фрагмент з Живої Етики.

Н.К. Рерих. Дела человеческие. 1914

М.К. Реріх. Справи людські. 1914

«Ганьба країні, де вчителі перебувають в бідності і злиднях. Сором тим, хто знає, що дітей їх навчає людина, яка бідує. Не тільки сором народу, який не турбується про вчителів майбутнього покоління, але знак невігластва. Хіба можна доручати дітей людині пригніченій? Чи можна не знати, що дух подавлений не викличе захоплення? Чи можна вважати вчителювання нікчемним заняттям? Чи можна чекати від дітей просвітлення духу, якщо школа буде місцем приниження і образи? <...> Так кажу, так повторюю, що народ, який забув вчителя, забув своє майбутнє. Не втратимо години, щоби спрямувати думку до радості майбутнього. Але потурбуємось, щоби вчитель був найціннішою особою серед постанов країни. Приходить час, коли дух має бути освіченим і радісним від істинного пізнання» [13].

Реріх вказує на причини такого стану. Перш за все це невігластво, яке насаджувалось у нас в тоталітарний період. Воно процвітає і в нинішній «демократичній» країні. Невігластво «вітає безграмотність, воно усміхається порнографії, воно захоплюється всякою вульгарністю і підлістю» [14].

«Хто читав про останні роки Римської імперії чи Візантії, той з подивом міг би знайти багато паралелей. Серед них впадає в очі незвичайне прагнення до цирку, до гладіаторів, до кінських гонок і до всіляких умовних призів. Хіба і тепер кожне село, а скоро і кожна вулиця, не буде мати свою королеву краси, чи свою красиву руку чи ногу, або свою особливу волосинку» [15].

І насамкінець: «Як же не казати, коли саме зараз деякі уряди пробують обкласти вільне мистецтво особливими податками. І тим ще більше затруднити тернистий шлях Краси» [16].

Але, не зважаючи ні на що, простір людського Духу і думки, з якого, так чи інакше, знятий ідеологічний прес тоталітарної держави, починає поступово розширюватись. Духовна революція виходить на поверхню. І це, власне, на сьогоднішні найважливіше. Можна сказати, що тепер перед нами стоїть завдання – допомогти цій революції розправити крила і донести до тих, хто може прийняти, науково-культурні основи того нового мислення, яке склалось у її надрах. Але життя завжди складне, і нерідко найпростіші і найясніші істини у своїй практичній реалізації натикаються на неочікувані і непередбачувані перешкоди.

Великий російський вчений В.І. Вернадський писав ще 1928 року: «Важко сказати, чи вдасться їм (більшовикам. – Л.Ш.) довгий час, залишаючись живими, стояти на базі наукових досягнень старого часу при тій корінній ломці, якій піддано наукову картину Космосу» [17].

Протриматись «їм» справді вдалося порівняно недовго. В 1991 році стара ідеологія, підірвана «єрессю» останніх років, офіційно перестала існувати. Номенклатура та її державні структури залишились без «указующей и направляющей». Ідеї Духовної революції не знайшли відгуку ні в серцях, ні в душах державних чиновників, а проблеми російської духовної Культури обійшли їх боком.

Ідеологія православної церкви [18] прийшлась їм більше до смаку. Для цього було своє підґрунтя.

Незважаючи на різні гоніння і утиски церкви в період тоталітарного режиму, російський народ зберігав у своїх духовних глибинах християнську віру і прихильність Великому лику Христа і Його Вченню. Саме ця гнана непогасна віра допомогла багатьом пройти через страждання і рабське життя, на яке було приречено Росію. Номенклатуру привабила масовість цієї віри і її широкий вплив на душі і уми віруючих. В цьому феномені містилася певна політична перспектива.

Поряд із тим, від церкви, від її строгих статутів і правил, від її непримиримості до інших конфесій, від її претензії на кінцеву істину віяло чимось рідним, зрозумілим і тоталітарним. І знову захотілось комусь поклонятися, наслідувати чиїсь поради і вказівки. Релігійність ідеології держави спрямувала правлячу номенклатуру прямо до православної церкви. Тримаючи в руках свічки і невміло христячись, номенклатурщики стояли зі смиренно-скам’янілими обличчями на довгих церковних службах, відвідували церковні свята і ходили за порадами до Олексія ІІ. Швидке це «прозріння» і навернення до цінностей, які раніше не визнавали вони самі, створювали дивне і пригнічене враження.

Священнослужителі, цупкі і розумні, скористались цим неочікуваним поворотом, стали вимагати повернути церкві колись конфісковані в неї цінності. Стараючись добитись благоприхильності, правляча еліта стала їх повертати. Методи знову ж були старі. Примусовість і категоричні директиви. Звиклі ще з часів тоталітаризму вільно розпоряджатись будь–якою власністю (все, що на цій землі, належить державі), високі чиновники, не задумуючись про те, що значну кількість цих цінностей було порятовано під час гонінь зусиллями працівників культури і вони бережно зберігалися в музеях і галереях, як національне надбання. Якщо раніше церковні цінності гинули від рук варварів, які виконували розпорядження тих же чиновників, то тепер примусове і скороспішне їхнє повернення церкві завдало чималої шкоди національному культурному надбанню. Не завжди грамотна реставрація стародавніх розписів, фресок, ікон посилила і без того тяжку ситуацію.

Наївно думаючи, що духовна Культура – це є церква, що духовні цінності зосереджені саме там, номенклатура стара та нова проявляє до російської Культури ще більшу зневагу, ніж у тоталітарній державі. Руйнуються культурні заклади, мажуться брудом великі імена Пушкіна, Толстого, Достоєвського. Приміщення, де були колись музеї, театри, музичні школи, віддані комерційним структурам, приватизовані приватними банками і фірмами. Культура і наука посаджені на голодний бюджетний пайок. Гинуть бібліотеки, руйнуються театри, закриваються музеї. Жодні волання про допомогу, жодні роз’яснення не дали результатів. Ситуація ця зачепила, і дуже суттєво, одну із безцінних і найважливіших культурних спадщин Росії – спадщину родини Реріхів.

Відомо, що аж до кінця 80-х років, буквально за два-три роки до руйнування ідеологічної системи партії, творча спадщина Реріхів була на напівлегальному положенні, а їхні ідеї, які складають основу нового планетарного мислення, були під забороною. За читання подібної літератури виключали з партії, звільняли з роботи, а тих, хто розповсюджував ці ідеї, віддавали під суд. Книги Живої Етики мали такий самий нелегальний статус, що і твори О.І. Солженіцина, статті А.Д.Сахарова, роботи Лідії Чуковської і багато інших так званих «дисидентських» книжок. В ідеологічному відділі ЦК КПРС був запущений механізм боротьби проти «єретичних» реріхівських ідей, які за своє суттю не збіглися з марксистською матеріалістичною філософією. Засоби масової інформації розвінчували такі ідеї і в буквальному розумінні слова піддавали їх «анафемі». Ось лише декілька цитат із багатьох публікацій, які у 80-і роки наводнили країну. Державна ідеологія давала черговий бій Духовній революції.

«Комунізм не мав потреби в тому, щоби його пропагандували за допомогою міфічної Шамбали» [19].

С.М. Реріх. Попередження людству. 1962

«Агни Йога – вчення небезпечне. Воно відводить від реального життя у світ ілюзій, заставляє відмовлятись від будь-якої справи, навіть прання своєї власної білизни. Люди, які видають і розповсюджують вчення Агни Йоги, переконані противники марксизму-ленінізму, діяльності КПРС в галузі формування наукового світогляду трудящих» [20].

«Формування наукового світогляду, боротьба з проявами чужої ідеології (філософія Н.К.Реріха. – Л.Ш.) була і залишається одною з центральних завдань комуністичного виховання» [21].

«Листи Махатм Радянському Уряду и навіть ціла книжка («Община», – Л.Ш.), видана від імені Махатм в Монголії, з викладенням основ майбутньої релігії, це найтиповіші первинні документи нової релігії, на зразок скрижалей Мойсея чи Євангелії» [22].

Кожен з процитованих вище авторів розумів прочитане по-своєму. Але всіх їх об’єднував один і той самий метод, який так довго практикувався в ідеологічній сфері КПРС. Знайти в прочитаному, чи, вірніше, вирвати з прочитаного, рядок чи строку, якій можна було б нав’язати свою інтерпретацію і вступити в боротьбу зі створеним таким чином фантомом. Наукову теорію можна було таким чином перетворити на «ідеалістичну». Якщо думки відомого всім А.Д. Сахарова не підходили керівництву партії, вони перетворювали ці думки на антинаціональні і «зрадницькі» і боролись зі «зрадником». Таких прикладів можна навести багато. Цей «ряд ворожбитських змін» допомагав будь-якому малограмотному і невігласному «борцю» хвацьки розправлятись з найскладнішими проблемами, з найоригінальнішими думками, з найталановитішими особистостями. За кожним з таких «воїнів» стояла непорушна монополія на істину. З допомогою такої монополії будь-хто, що належить до «воїнства» ідеологічного, міг отримати «перемогу» над будь-якою реальною істиною. Якщо носій такої істини не розкаювався, він підпадав під тюремний арешт і заслання.

Саме тоді і виникла думка про те, що філософсько-наукова система Живої Етики, яка представляла нове планетарне мислення, є релігією, а її послідовники – не хто інший, як нові релігійні фанатики. Почате саморуйнування системи і ліквідація ідеологічного пресу в країні, яка відбулася слідом за ним, дали можливість розставити правильні акценти в оцінці філософської спадщини Реріхів і привернути до неї увагу тих, хто шукав власний духовний шлях. Форпости Духовної революції укріплювались, а її простір зростав.

По всій Росії створювались культурні та наукові організації, у діяльності яких найважливіше місце займало вивчення творчої спадщини Реріхів та ідей Живої Етики. Стала складатись поки ще нечисленна група представників різних сфер знання, які добре розуміли, що ідеї Живої Етики, реалізуючи себе через науку, є найважливішою умовою неминучої трансформації останньої. Нова система спрямовувала увагу носіїв науки на вивчення тонких енергій, пропонувала зробити науку більш гнучкою і неупередженою, наполягала на обов’язковій моральності та глибокій духовності.

1989 року, за ініціативою Святослава Миколайовича Реріха, молодшого сина М.К. та О.І. Реріхів, виник Радянський Фонд Реріхів, потім перейменований на Міжнародний Центр Реріхів. В 1990 році Реріх передав Центру безцінну спадщину своїх родичів: художню, філософську, літературну. Початок культурної, наукової і просвітницької діяльності МЦР збігся з часом нового ідеологічного пошуку старої номенклатури, яка стояла у владі незалежної Росії. Як було зазначено вище, пошук цей привів номенклатуру до церкви. Через свою тоталітарність, яка ріднила церкву з режимом, що розвалився, саме вона стала ідеологічним наступником цього режиму. До церкви, а не до якоїсь іншої соціально-культурної структури, перейшла більшовицька монополія на істину, специфічні методи її утвердження і, нарешті, нетерпимість до вільної думки, де б вона не проявлялась. Іншими словами, церква виявилась в перших рядах, що протистояли Духовній революції, простір якої продовжував рости, захоплюючи найрізноманітніші шари Культури.

Ідеї Реріхів, ідеї Живої Етики, пов’язані з новим мисленням, з новим космічним світовідчуттям, природно, праву за правом спадкоємності, підпали під обстріл новоспечених російських ідеологів. «Отці церкви», не утруднюючись особливо, спокійно взяли з арсеналу ідеологічного відділу ЦК не нову думку про те, що Жива Етика – релігія, а ті, хто є її послідовниками, – члени релігійної секти. Прийнявши цей постулат за основу своїх дій, Московський Патріархат і Священний синод у травні 1993 року роблять заяву:

«…Ми не можемо мовчати і перед лицем активного антихристиянського руху, який включає в себе теософію, антропософію, «Живу Етику» Реріхів і культи. Розповсюдження «Агні Йоги» Реріхів в Росії, які проходять за підтримки державних лідерів і структур, викликає тривогу. З усією відповідальністю ми свідчимо: вчення Реріхів – це релігійна секта, не тільки не сумісна з християнством, але й прямо йому ворожа».

Церковні наступники ідеологічного відділу ЦК КПРС виявились активнішими і проворнішими за своїх вчителів. Слова «з усією відповідальністю ми свідчимо», які, природньо, не можуть бути прийняті за докази, перевершили навіть розхожі ідеологічні штампи їх атеїстичних попередників. Але цього ієрархам православної церкви видалось замало. В кінці 1994 року Архієрейський собор, який зібрався в Москві, виніс таке визначення:

Н.К. Рерих. Зловещие. 1901

М.К. Реріх. Зловісні. 1901

«Відродилось язичництво, астрологія, теософські та спіритичні товариства, засновані колись Оленою Блаватською, яка претендувала на володіння якоюсь «давньою мудрістю», прихованою від непосвячених, пропагуються «Вчення живої етики», введене в обіг родиною Реріхів, яке називається також «Агні йогою». <...> Люди, які поділяють вчення цих сект і рухів, а тим більше сприяють їх розповсюдженню, відлучили себе від Православної Церкви.

Архієрейський Собор <...> не благословляє участь православних в заходах, організованих указаними в цьому Визначенні групами» [23].

Отже, після зважування даних груп «на предмет їхньої коректності і адекватності», благочестивим християнам заборонено бути присутніми на заходах в МЦР, де проводять наукові конференції, читають курси лекцій з Живої Етики, видають книги М.К. і О.І. Реріхів, сповнені глибоких думок і неочікуваних відкриттів. Люди, які приходять в зали, на стінах яких висять картини великого художника, приходять не відправляти культ чи брати участь у богослужінні. Вони приходять за знаннями. Ще кілька років тому подібні заходи забороняли ідеологи тоталітарної держави, а тепер церква, яка зазіхнула вже на регламентацію нашого світського життя.

Ось брошура, видрукована церквою в Новосибірську: «Як захищатись від злих духів». Послухайте: «немає нічого страшнішого для демонів, ніж Слово Боже, тому і віруючі християни не тільки мають мати вдома Біблію, але й душі корисно читати її щодень, хоча б потроху – перш за все книги Нового Заповіту. Література окультного і язичницького змісту – чорна, біла й інші магії, книги з теософії, «Бхагават Гіта», «Агні йога», «Дєтка» П.К.Іванова і таке інше – всі ці книжки, як і предмети, що притягують нечистих духів, мають бути знищені (зазвичай їх спалюють). Квартиру ж потрібно освятити» [24].

Інквізиція і тоталітаризм починаються зі знищення книг. У дворі одної з московських церков вже спалювали книжки Реріха і «дійство» показували по телевізору.

Вчення Живої Етики і реріхівські ідеї відомі зараз по всьому світі, в багатьох країнах є товариства Реріхів, друкуються їхні книжки. І жодна церква світу, чи то католицька, протестантська, лютеранська, баптистська чи будь-яка інша, не додумалась до такої заборони і таких «дійств». Не додумались до цього і закордонні засоби масової інформації. В Росії ж шановані газети – «Труд», «Независимая газета», «Сегодня» – надають сторінки таким борцям з новим мисленням, як диякон Кураєв. Демократична преса і борець з новим планетарним мисленням – одне з другим не в’яжеться. Будучи в минулому студентом філософського факультету МГУ, а потім аспірантом Інституту філософії АН СРСР, майбутній диякон серйозно займався проблемами марксистсько-ленінської філософії і її методології. Методи роботи, засвоєні ним в той час, назавжди наклали відбиток на його діяльність і певним чином виділяють його з тої церковної братії, яка виросла в лоні самої церкви. Двосторонні зв’язки диякона ніби підсилювали удвічі його енергію в боротьбі проти «єресі» і не підходящих йому напрямків думки. В цій боротьбі він застосовує до болю знайомі методи, які були відпрацьовані ідеологічними керівниками партії: агресивність, брехню, наклеп, підміну одного іншим, критику без розумної аргументації, претензію на кінцеву істину і, нарешті, випади, що свідчать про психічну нестійкість і завищену оцінку власної персони.

Одне з головних його завдань – довести, що духовно-культурний реріхівський рух є «нелегальною релігійною сектою». «Релігійним реріхівський рух, – аргументує диякон, – являється хоча б тому, що видає себе за синтез всіх релігій. При цьому він має свій власний культ, і свої окультні таїнства. Міністерство освіти Росії, яке так любить Реріхів, повинно рекомендувати вчителям не менше трьох разів на день закликати дітей поклонятися ідолам і, не розуміючи слів, утворити секту трясунів» [25]. Навряд чи треба комусь казати про те, що диякон робить наклеп і бреше, займаючись недостойним для нього ділом. Диякон нападає не тільки на Міністерство освіти, він намагається контролювати і керувати науковими дослідженнями Воєнного університету, який виявляє велику зацікавленість і до ідей Космічної еволюції людства, і до самих Реріхів. Під всеспотворюючим пером диякона це виглядає так: «Чутки про те, що воєнні не відмовились би створити окультно-магічну зброю, ходили давно. Тепер таємне стало явним». Думаю, що сам диякон погано собі уявляє, що таке ця «окультно-магічна зброя». В особі диякона нове наукове мислення має послідовного противника, який не зупиняється ні перед чим. Неминучий зуд строчити статті-доноси на вчення Сходу, на філософські ідеї Живої Етики викликає думки про середньовічну інквізицію, час якої, будемо надіятись, вже сплив. Об’ємиста стаття Кураєва проти Реріхів в «Новому світі» (1994, №10) являє собою недобросовісну комбінацію із ложних посилань, вихоплених з контексту цитат, свавільно трактованих і супроводжуваних напівграмотними формулюваннями.

У цій статті диякон договорився до пропозиції ввести церковну цензуру, проявивши безсумнівну здібність до генерування «оригінальних» думок. Ми тільки звільнилися (а можливо, і не цілком) від державно-партійної цензури, як нам пропонують іще одну. І те, що це робить диякон, зайвий раз доводить те, що сказане вище про взаємодію церкви із занепалою ідеологією тоталітарної держави.

«За сьогоднішньої моди на релігію, – пише диякон, не завадила б дещиця церковної цензури: книжки, статті, передачі, які ставлять своєю свідомою метою позитивне свідчення про Православ’я, було б корисно зважувати на предмет коректності і адекватності» [26].

Здається, ми вже це проходили. Зважували людські думки і творчість на «предмет їхньої коректності і адекватності». В свій час важила свята інквізиція, потім важили нацисти і важили ідеологічні цензори нашої країни. Насаджували «коректність і адекватність» з допомогою кострищ, тюрем, розстрілів і відлучення від життя. Якщо церква бажає, за порадою диякона, насаджувати цензуру в себе, це її суто внутрішня справа.

В одній з публікацій диякон Кураєв хвастливо написав: «У церковній Москві немає, напевно, жодної людини, яка не знала б, що полеміка з реріхівцями – моя постійна тема» [27]. І далі він стверджує, що веде її не від себе, а від імені церкви. Я виділила диякону таке велике місце у цій книзі не тому, що вважаю його кимось видатним. А тому, що саме він, на цей момент, є персоніфікованим і концентрованим виразом боротьби церкви проти свободи думки, певним, я б сказала, «символом». І чим менше буде у церкви таких «символів», тим результативнішою буде її справжня духовна робота, яка не повинна торкатись ні війн, ні боротьби з «ворогами віри православної». Наше життя, індивідуальне і громадське, скеровується об’єктивними космічними законами. На зміну старому приходить нове. І жодні «символи» не в силі зупинити енергетичні процеси, що йдуть в Космосі і на планеті Земля. Їх не змогли зупинити навіть ті, в чиїх руках була обширна влада. В історії людства ми знаходимо чимало таких прикладів.

Прагнення сил, що відходять, звузити простір Духовної революції, яка настає, ні до чого ні призведе. Енергетика, яка сформувалася у країні мимо волі і бажання цих сил, працює проти них. І час різноманітних інквізицій, будемо думати, проминув.

Ставлення народу до свого минулого є мірилом його зрілості, рівня його історичної свідомості. Те, що ми тепер це минуле опльовуємо, займаючись не спокійним старанним його дослідженням, а безплідними пошуками винуватих і ворогів, свідчить про те, що нічого в нашому мисленні і нашій свідомості поки-що не змінилося. І сама номенклатура, яка стоїть при владі, і творче і інтелектуальне співтовариство, яке слухняно йде за нею, чинять зараз те саме, що робили більшовики під час революції і після неї. Ті з більшовицькою прямотою відреклись від того, що було в Росії до соціальної революції, переписали історію заново, переписували не один раз, доки це все не втратило свого первинного виду і не перетворилося на ідеологічний міф. Більшовиками в цьому «історичному» труді керувало почуття «класової справедливості», незмінна прихильність до догматів марксистської теорії і незнищенний синдром «першопроходьців». Щось подібне ми проходимо і зараз. У процесі чергового «переосмислення» нашої історії беруть участь різні люди – вчені і політики, журналісти і актори, письменники і публіцисти і т. д., більше за всіх буйствують на цьому полі «демократи» і «реформатори», які представляють, в значній мірі, все ту ж стару номенклатуру. Ніколи ще історія в Росії не була так безпощадно кинута під брудні чоботи політики. Принижуючи все, що було зроблене російським народом в найтяжчих і трагічних умовах післяреволюційної Росії, «демократи» прагнуть возвести і «очистити» себе. Зробити це по-іншому номенклатурні «покидьки» з виснаженою соціальною і духовною енергетикою не можуть. Все треба так переписати і перемінити і підмінити, щоб не було видно їхніх власних слідів, які йдуть прямо з тоталітарного минулого в «демократичне» теперішнє. Адже по слідах взнають тих, хто наслідив. Тим, кого ми розпізнали, можна було б сказати: «Ми вас впізнали. Ви ті, старі. Ви родом із тоталітаризму. Не бійтесь цього і не соромтеся. Можливості людини і її Духу обмежені космічними законами, за якими вона, часто не усвідомлюючи цього, живе. Залиште історію нашої держави у спокої. Займіться справжнім ділом з усіма разом». Але навряд чи такі слова дійдуть до їхньої свідомості. Вони можуть їх просто не почути. Слухати і не почути. Бо самі вони кажуть: «Ми – нові». Ми все зараз зробимо по-новому, але спочатку перепишемо по-новому історію нашої, тепер вже не існуючої, держави і потім створимо нове». Вони не знають, що створити таке при тому рівні свідомості, яким вони володіють, і при тому історичному досвіді, який ними накопичений, неможливо. Це зроблять за них інші. Вірніше, не інші, а інакші. Ті, які зрозуміють історичне і планетарне мислення, ядро якого склалося в російському просторі Духовної революції ХХ століття. А доки цього ще не трапилось, ці, старі, переписують історію і відкидають все, на чому самі виросли і чому поклонялись. Натхненні їхнім прикладом, шути і холопи на театральних підмостках висміюють старих вождів, бо нових висміювати, як колись, небезпечно. Скидаючи пам’ятники історичним особистостям, вони починають свою запізнілу і небезпечну боротьбу проти тоталітарної держави.

Колись язичники сікли і топили ідолів за те, що ті не виконували якихось їхніх прохань і бажань. Для багатьох [Ленін] [28] був богом, якщо згадати про ту релігію, яка виникла в просторі державної ідеології. «Бог» не виконав своєї обіцянки привести довірений йому народ до «світлого майбутнього». Він обманув його. І знущання над ленінськими пам’ятниками і над його іменем почала російська «демократія». Язичницькі танці замінили серйозне осмислення процесів, свідками яких ми виявились.

Історична гідність народу і окремої людини вимірюється їхньою культурою, її любов’ю до батьківщини, їхньою мужністю і чесністю перед власною історією. І доки ця гідність особливого чину не складеться, ми будемо продовжувати переписувати свою історію, змінюючи плюс на мінус, мінус на плюс і знову навпаки. Ми будемо ганьбити покійних, благо не зможуть відповісти, і вихваляти прийшлих, сподіваючись за старою рабською звичкою, що коли-небудь та що-небудь за це відколеться…

В самому марксизмі, на якому ще недавно трималася наша державна ідеологія, існувала явна зневага до минулого, вічне прагнення до розвінчування і різкої критики цього минулого. Все краще в теперішньому, в минулому нема нічого. Минуле не є основою майбутнього, є антиподом цього майбутнього. Історична теорія марксизму не містить концепції єдності минулого, теперішнього і майбутнього в колі вічності. Ця теорія рве зв'язок часів, і тому сам час стає дискретним, і таким самим виявляється і Дух людини, яка сліпо і релігійно йде за такою теорією…

Шлях, яким іде і нормально розвивається і в духовному і в матеріальному сенсі будь-який народ, має дві головні умови. По-перше, цей шлях має відповідати характеру цього народу, його національній Культурі, і нарешті, тій самобутності, яка склалася впродовж багатьох століть його історії. По-друге, цей шлях має відповідати головним тенденціям культурно-духовної революції, в енергетичному просторі якої перебуває цей народ вкупі з іншими.

Поєднання цих умов в єдине ціле і являє собою те, що можна назвати історичним та еволюційним шляхом цього народу і цієї країни.

Розглядаючи ситуацію в Росії з викладеної вище точки зору, ми бачимо, що багато тут суперечить цим умовам. Схильність «демократів» до економічної соціальної практики Заходу, поклоніння йому, нехтування російською самобутністю можуть привести Росію до ще тяжчих наслідків, ніж будь-коли. Історичні уроки нічого не навчили «демократів».

Коли найкрупнішого російського вченого Лева Миколайовича Гумільова запитали про причини теперішніх наших бід, він сказав: «Якщо коротко, то в поклонінні Заходу. Не можна, до чортиків в голові, переймати чужі ідеї і чужий досвід. Тим більше країні такій оригінальній і, вже хоча б через те, не готовій до сприйняття нехай дуже хорошого, але для неї, можливо, непідходящого вчення. Дивитись на Росію як на пробіл в людській історії, культурі і моральності – це найбільший ідіотизм» [29]. Краще і коротше сказати тяжко. Російський народ в суті своїй не приймає ані імпорту західних ідей, ані його «ринкових відносин». Він не приймає, гордячись своєю національною Культурою, своїми духовними досягненнями, безвідповідального мавпування чужого і спроб перенести щось, не властиве його характеру, на російське підґрунтя. Але стара номенклатура переконана, як і їхні попередники, що Культура лише «надбудова» над «економічним базисом», а духовний склад народу щось міфічне і містичне.

«Майбутнє великого народу», – пише Бердяєв, – залежить від нього самого, від його волі і енергії, від його творчої сили і від просвітленості його історичної свідомості. Від “нас”, а не від “них” залежить наша доля. Зведення старих рахунків не повинне так винятково володіти нашою свідомістю і волею. І негативна реакція не повинна сковувати нашу творчу енергію. У свідомості народів розслаблююча ідея блага і благополуччя має бути переможена зміцнюючою ідеєю цінності. Мета життя народів – не благо і благополуччя, а творчість цінностей, героїчне і трагічне переживання своєї історичної долі. А передбачає релігійне ставлення до життя» [30]. Це «релігійне ставлення до життя» має на увазі духовну і природну релігійність людини, а не якусь конкретну релігійність. Релігійність, у найвищому розумінні, це почуття Вищого, це космічне світовідчуття, яке було властиве людині з перших днів становлення її свідомості. Цей підхід до життя ми можемо назвати ще еволюційним, коли людина, що несе в собі розширену свідомість, осмислює енергетику Космічної еволюції як основу всього сущого і бачить її вплив на будь-яку клітину свого історичного, соціального і побутового життя. Саме таке світовідчуття ми знаходимо у Живій Етиці і на сторінках творів російських філософів і передових вчених.

Н.К. Рерих. Странник Светлого Града. 1933

М.К. Реріх. Мандрівник Світлого Града. 1933

Дорога Росії, країни, що з’єднує Захід і Схід і володіє, через історичні умови, що склалися, величезним духовним потенціалом, лежить на шляхах Духовної революції, що сформувалась в її енергетичному просторі. Через цей простір зараз проходить еволюційна магістраль взаємодії Духу і матерії, найгострішої боротьби між Світлом і пітьмою, йде наступ Духу на інертну матерію і розширюється його поле.

Дорога Росії до свого Храму, до правдивого Вогняного Світу, в еволюційному розумінні цього слова, йде не через чужі спокусливі блага, а через наші душі і серця. Нове мислення і еволюція вимагають зараз від нас ривка, одухотворяючого матерію нашого життя і тим даючи людству поступ вперед. Росія може і має здійснити цей ривок. В цьому і є її еволюційна місія. «Це перш за все внутрішній рух, підвищення свідомості і зріст соборної національної енергії у кожній російській людині по всій землі російській» [31]. Необхідне підвищення рівня одухотворення в будь-якій царині людської діяльності і творчості: в політиці, державному апараті, науці, освіті, економіці, громадських структурах тощо. Щоб цей «процес пішов», треба звернути увагу на вузький, але найбільш посутній простір, куди зараз загнано зусиллями старої номенклатури національну Культуру. Лише її відродження і розвиток утворять умови для подальшого розширення народної свідомості. Зміна внутрішньої, духовної структури людини приведе до відродження та оновлення народного життя, до повного розкриття того духовного потенціалу Росії, який накопичувався впродовж багатьох століть. Стара номенклатура знову запізнилася зі своїм ринковим «світлим майбутнім». Західна цивілізація, яка взята за зразок мавпування, зараз проходить через найрізноманітніші кризи: економічні, соціальні, моральні. Їй самій чогось бракує. Бракує того, що з надлишком існує в духовному просторі Росії. І тому саме Росія, пройшовши тяжкий страждальний шлях, може показати планеті новий шлях, на якому стоять віхи нового планетарного мислення, що зародилося в надрах її енергетичного поля. Дорога ця веде до Храму, який називається Новий Світ чи новий еволюційний виток планети Земля.

І тепер, як в цьому далекому 1926 році, від якого нас відділяє понад 70 років, перед Росією стоїть вибір: чи прийняти ідеї космічного мислення, чи йти за рекомендаціями тих, хто створив Вчення про людину і її Космічну еволюцію, чи продовжувати старі традиції, дивитись на чужі заманливі вогні і зректися всього того, що накопичене вже російською і світовою думкою. Правлячі кола Росії 1926 року не повірили попередженням, зробленим в «Общині», а потім і в «Напутті Вождю». За це народ заплатив великою ціною – мільйонами життів, стражданнями і сьогоднішніми руйнуваннями. Ми не маємо права другий раз на таку ж помилку. Не мають права і ті, хто нами керує.

«Тільки шляхом напруженої творчості, – писала Олена Іванівна Реріх, – без страху показатись в помилках і зізнатися у слабкостях, тільки ціною неперервних зусиль, які здійснюються в межах відкритого волі «пластичного світу», – можливе стане дійсністю» [32].

Слова «зі старою свідомістю не увійти в Новий Світ» – теж її. Росія зараз виявляється величезним полем боротьби старого і нового. В цьому й є її найважливіше світове і навіть космічне значення. І якщо хоча б якась частина з нас, яка відірвалася від долин матерії буття, підніметься на гору Духа, щоб усвідомити найголовнішу сьогоднішню реальність, значить, надія не покинула Росію, і Град Світлий, що майорить, набере чіткіших форм та реальних обрисів.

Переклад Козар В.А.
   Редактор Патлань Ю.В.
   Київ 2017



ПРИМІТКИ
  1. Печатается по: Шапошникова Л.В. Град Светлый. М.: МЦР, Мастер-Банк, 1998.
  2. Сталин И.В. Собрание сочинений. Т. II. С. 296.
  3. Сталин И.В. Собрание сочинений. Т. II. С. 303.
  4. Бердяев Н.А. Судьба России. М., 1990. С. 95–96.
  5. Бердяев Н.А. Судьба России. С. 95.
  6. Бердяев Н.А. Судьба России. С. 94.
  7. Бердяев Н.А. Судьба России. М., 1990. С. 96.
  8. Бердяев Н.А. Истоки и смысл русского коммунизма. М., 1990. С. 119–120.
  9. Бердяев Н.А. Судьба России. С. 187.
  10. Братство, 569.
  11. Бердяев Н.А. Судьба России. С. 211.
  12. Рерих Н.К. Твердыня Пламенная. Нью-Йорк, 1932. С. 17.
  13. Рерих Н.К. Твердыня Пламенная. С. 124–125.
  14. Рерих Н.К. Врата в Будущее. Рига, 1936. С. 189.
  15. Рерих Н.К. Нерушимое. Рига, 1936. С. 12.
  16. Рерих Н.К. Пути Благословения. Нью-Йорк, 1924. С. 15.
  17. Журнал «Коммунист». 1988. № 18. С. 70.
  18. Необхідно зазначити, що йдеться саме про церковну ідеологію, а не про Вчення Христа як таке.
  19. «На стыке науки и мистики» // Журнал «Литературное обозрение». 1984. № 4.
  20. «Алтайская правда», 20.04.85.
  21. «Литературная газета», 05.02.86.
  22. «Демократия духа» // Журнал «Горизонт». 1988. № 5.
  23. Кураев Андрей, диакон. Об отлучении Рерихов от Церкви. СПб., 1994. С. 29–30.
  24. Как защититься от злых духов. Новосибирск, 1996. С. 6–7.
  25. Газета «Труд», 13.10.94.
  26. Журнал «Новый мир». 1994. № 10. С. 131.
  27. Газета «Радонеж». 1997. № 4.
  28. В книжці ймовірно допущено хибодрук.
  29. Газета «Подмосковье», 06.07.96.
  30. Бердяев Н.А. Судьба России. С. 53.
  31. Бердяев Н.А. Судьба России. С. 72.
  32. Письма Елены Рерих. Рига, 1940. Т. I. С. 100.

Информация подготовлена по материалам журнала "Культура и время"