рус
укр

Українське Реріхівське Товариство

Семінар

Вівторок,
28 листопада 2017
Початок о 18:30

Тема:

Ю.М.Реріх як творець
нової індології.
До 115-річчя від дня народження

м.Київ-34,
вул.Володимирська, 45-а

Київський будинок вчених

Виставка

З 19 вересня
по
14 листопада 2017

Персональна виставка
українського
художника-косміста
Володимира Козара
«Індія — Русь — Україна:
два Магніти»

ВХІД ВІЛЬНИЙ

м.Київ-34,
вул.Володимирська, 45-а

Київський будинок вчених

новий сайт

Світлій пам’яті Людмили Василівни Шапошникової       

(26.07.1926 - 24.08.2015)
Людмила Василівна Шапошникова

Людмила Василівна Шапошникова

Міжнародна громадська організація «Українське Реріхівське товариство» з великою скорботою і стурбованістю сприйняла повідомлення про відхід генерального директора Центру-Музею імені М.К.Реріха в Москві Людмили Василівни Шапошникової на 90-му році життя 24.08.2015 року, в час небезпеки знищення Музею і всього того, що Вона створила. А це грандіозне планетарне Явище без перебільшення. Воістину, вона легендарна творча особистість космічного порядку, що спрямувала людство на еволюційний шлях розвитку, заклавши основи нової космічної свідомості на основі Вчення Живої Етики – філософії Космічної Реальності.

Скажемо відверто – ми завдячуємо Людмилі Василівні долею товариства і особистого вибору людей, які розпізнали в ній доленосну Правду.

Наше товариство добре пам’ятає кінець лютого і початок лютої битви 1991 року – битви за Спадщину Реріхів, яку тільки що привезла Людмила Василівна з Індії і яку готувалась презентувати громадськості СРСР та світовій спільноті. Але виявилися сили тьми, які заявили про свої наміри заволодіти Спадщиною Реріхів і спрямувати в інше русло застосування. Це були сили старого радянського державницького апарату, які встигли вже створити свої громадські організації і захопити багато реріхівських організацій в республіках, в тому числі і в Україні майже у всіх обласних центрах. Не будемо розказувати всю історію цих подій, наголосимо тільки на тому, що сьогодні дуже агресивно діють ті самі сили. Тепер вони зазіхають на все те, що вибудовано Людмилою Василівною разом зі світовою громадськістю, не маючи на це жодних прав і навіть мотивів. Наше Українське Реріхівське товариство було створене теж з такою метою і люди були майстерно одурені. Але це іншим разом.

І якщо на початку шляху Вона взяла весь тягар битви на себе, то тепер цей тягар лягає на всіх нас, на всю громадськість світу, не тільки російську.

Зараз маємо відчути всім серцем цей весь тягар відповідальності, що лягає на наші плечі у зв’язку з її відходом у Вищі Світи. Разом з скорботою в серці чуємо особливу зосередженість на величному образі і велика туга поступово розчиняється образними рядами величної панорами діянь Великої Особистості, яка була з нами, і ми могли бути поруч, розмовляти, запитувати про наболіле і отримувати відповіді, які ще довго потім розгадували. Такі вони були глибокі і мудрі. У фізичних тілах не завжди видно велич внутрішню людини. Від чого часто не розуміли і навіть ображались, не усвідомлюючи, з ким маємо справу, і що робила Людмила Василівна за дорученням Святослава Реріха, який виконав Заповіт своїх Родичів: батьків Миколи Костянтиновича і Олени Іванівни Реріхів і свого брата Юрія Миколайовича, передавши їхню Спадщину, як і свою, на батьківщину.

Усвідомимо ще раз сьогодні за таких сумних обставин саме явище Реріхів не тільки як планетарне в культурному плані, але як еволюційне в космічному масштабі, яке вибудовувалось тисячоліттями Космічними Ієрархами тут на Землі, і з якими вступили у співпрацю всі Реріхи і Людмила Шапошникова як довірена особа Святослава Реріха. Без її подвигу ми не знали б правди про Реріхів. Вона розказала правдиво і безстрашно про унікальне планетарне явище ХХ століття: про співпрацю Реріхів з Гімалайськими Вчителями і створенням Вчення Живої Етики – філософії Космічної Реальності. Для посттоталітарної Росії це нечуване зухвальство і сміливість.

Найважливіше, що вона відкрила для себе в Індії, окрім всесвіту індійської культури – Всесвіт Реріхівської Спадщини, про яку Вона не підозрівала, як і вся її батьківщина СРСР, закута в грубий матеріалізм та войовничий атеїзм. Всім благородством серця Вона захотіла розказати про це людям її одуреної пітьмою батьківщини. Але мало бажати, треба вміти змогти. Людмила Василівна не тільки вміла. Вона змогла це зробити в царстві зла, ненависті до всього духовного і культурного, в царстві тоталітаризму й тиранії.

З допомогою її енергетики Вчителі змогли вибудувати Магніт еволюції планети, і ним може скористатися людство, може по невігластву дати зруйнувати злим силам. На всьому, що вона робила вбачається знак Реріхів і Вчителів.

Остання книга Шапошникової «Сожжение тьми» тому яскраве образно-художнє свідчення-попередження.

На основі Вченя Живої Етики вона проклала шляхи в майбутнє, по яких можна ступати кожному впевнено крок за кроком, відкриваючи для себе і навколишніх світ Вищої Краси і Мудрості. Ці шляхи вона називала «Вселенная Мастера». Так вона вміщала в собі цілий Всесвіт і знаходила засоби, як поступово віддати це людям. Для цього вона в одиночку пройшла маршрутом Центрально-Азійської еволюції професора Миколи Реріха, крім китайської частини. Для цього глибоко вивчала давню культуру Індії.

На це було відведено короткий строк з 1989 року – від статті-наказу Святослава Реріха «Медлить нельзя!». Тепер ми усвідомлюємо цей строк – віконечко еволюції. Озброєна довір’ям Святослава Миколайовича ще з 1968 року, вона взялася за неймовірно тяжке і небезпечне завдання: привести з Індії унікальну для людства Спадщину Реріхів і розказати про це людям. Ризикуючи життям, Людмила Василівна це зробила – вона не тільки перевезла, але і створила унікальний Центр-Музей імені М.К.Реріха, в якому не тільки показала не відому нікому художню спадщину, але і розгорнула нові напрямки її вивчення з точки зору метаісторичного еволюційного розвитку космосу, планети, людини. «Тернистый путь Красоты» написала як одкровення, побачене духовним оком, цілісної картини, панорами мистецьких прозрівань еволюційних моментів метаісторії Духовної Революції в Росії і в світі.

Нове енергетичне мислення, космізм як творче начало художньо-композиційного мислення в мистецтві розкривали обрії широкого мислення – Синтез, як стан відкритих духовних центрів людини її з центром серця як Храму. Храм серця заповідано було побудувати Олені Реріх в Росії ще в першій книзі «Зов» Живої Етики. Олена Іванівна це зробила у формі Вчення і закладення Магнітів, Людмила Василівна – у формі Музейону і розгорнутих програм космізму в різних напрямках, щорічних міжнародних науково-громадських конференцій і власних творів, статей, доповідей різноманітних громадських ініціатив, виставок, видань – всього комплексу заходів, що впроваджували ідеї Реріхів у життя.

Л.В.Шапошникова стала першою дослідницею творчості Миколи Реріха з точки зору філософії космічної реальності Вчення Живої Етики. Її передостання книга «Метаисторическая живопись Николая Рериха» не просто подія в реріхознавстві як такому, але й у мистецтвознавстві взагалі – картини Реріха вперше розказали про еволюційні процеси, з якими був пов’язаний художник перед Першою Світовою і Другою Світовою війнами, з Розгортанням Пакту Реріха на захист культурних пам’яток 1929 – 1935 років як невідкладного заходу проти розгортання другої Світової війни.

Вражає тотожність розгортання ідеї Пакту Реріха Шапошниковою в планетарному масштабі на всіх континентах як нагадування і попередження проти повзучої Третьої Світової. На рівні ООН і ЮНЕСКО щойно відсвяткували 80-річчя підписання Пакту Реріха 20-а країнами в присутності президента Америки Рузвельта в 1935 році. Знаменно, що на такій високій ноті відбувся відхід Людмили Шапошниковою у Вищий Світ. Вищого злету годі придумати. Так відходять Високі Духи на злеті особистого подвигу заради людей і людства. Останній період творчої діяльності можна порівняти з повною самопожертвою в боротьбі з Тьмою. «Сожжение тьмы» – незвичайна книга. Світло правди дійсно спалює тьму, і ми це побачили як очевидці і учасники виявлення цілої системи темних ієрофантів, які захопили Росію з 1927 року минулого століття після того, як експедиція Реріха спішно під загрозою знищення покинула Москву в 1926 році.

І строк еволюційний суджений, складений давно, було відкладено на 60 років, до 1986 року, коли вісник Святослав Реріх був прийнятий Горбачовим в Кремлі. Вісник відчув Магніт, закладений батьком в Садибі Лопухіних, і це стало можливістю передачі Спадщини і розгортання магніту як еволюційного дійства. 24 роки Вона вибудовувала унікальний Центр-Музей імені М.К.Реріха як Магніт Космізму – нових напрямків розвитку людства на основі космічних законів, викладених у даному через Космічних Ієрархів Вченні Живої Етики. Людмила Шапошникова не тільки виконала доручення Реріхів і Вчителів, але і розвинула власною творчістю напрямки нового космічного мислення – космізму в науці, мистецтві, філософії, духовності в широкому розумінні розбудови нового життя на планеті. Воістину вибудувала шляхи еволюційного сходження тут на Землі фізично і духовно.

Що ще могла зробити ця легендарна жінка невдячним, нечутливим, огрубілим від матеріалізму співітчизникам? Піти на свою голгофу і світлом вогню правди і бестрашшя виявити тьму, зло, що скувало країну і погрожує цілому Світові третьою Світовою війною. Останній її Заповіт: «Тепер все залежить від поступку кожного з нас особисто, інакше все може скінчитись плачевно і тоді судженого і вже складеного майбутнього може не бути» (останні виступи на відкритті виставки «Мир через Культуру» в Москві). Про це не раз говорила і писала в останніх книгах Людмила Шапошникова.

Наше товариство як відділення Міжнародного Центру Реріхів пройшло разом з МЦР всі етапи боротьби, становлення і будівництва пліч-опліч з Людмилою Василівною і, відверто скажемо, були вирвані буквально із лап темних ієрофантів, які захопили керівництво і з Києва спробували захопити Спадщину Реріхів, вимагаючи віддати Радянському народові в державну власність в 1991 році, як вони продовжують вимагати зараз. Треба дуже розуміти і розпізнавати, що ворог Центру-Музею той самий, і маскується в державних структурах, і діє нахабно і агресивно. В умовах слабко організованого громадського суспільства вороги мають значну перевагу, тому ще раз і ще раз маємо усвідомити, що тепер весь тягар лягає на громадське суспільство. Чи зможе воно захистити громадський статус Музею і напрямки застосування всього того, що зробила Шапошникова, чи віддасть на поталу злу і пітьмі, яка лукаво все викривить в своїх інтересах? Від наслідків цієї боротьби і залежить доля самих реріхівських організацій як громадських осередків нового типу.

Випробування не з простих, як це буває при кожному Вченні. Кижниццтво і фарисейство, як в давні часи, живе і діє, вишукуючи нові форми.

Лукавство нашого часу дуже велике і витончене.

Кожен, хто знав Людмилу Шапошникову, співпрацював з Нею, проходив з Нею по шляху утвердження нового мислення, нової свідомості, нових творчих напрямків у житті внутрішньої людини і людства в цілому, з сумом задумується над цією втратою. Тілесно її більше немає з нами, але духовні здобутки вона залишила колосальні для кожного, хто прагне по-справжньому духовного, культурного і вічного.

Але не треба думати, що своєю смертю вона перемогла тьму. Тьма, навпаки, активізувалася і наступає, пробуючи захопити спадщину лукавим шляхом і залякуванням співробітників. Тут всі на випробуванні.

Пригадуючи Голгофу Христа, маємо пригадати Петра, що три рази відрікся. Слід розуміти формулу «Смертію смерть поправ». Перемігши смерть фізичного тіла, Христов утвердив реальність вищих тіл – Тонкого і Вогняного. Цю істину утвердивши в серцях близьких учнів і в просторі планети, надихав тих одиноких, хто йшов Його шляхом духовності. Але слід пам’ятати, що по його слідах пішли і темні книжники, і фарисеї, спотворюючи Його науку і вводячи в оману маси. Аналогія з Вченням Живої Етики та сама, тільки форми відповідно часу. В інші часи Л.В.Шапошникова не уникнула б розп’яття чи костра, розстрілу з попередніми тортурами. Невідомо, які страждання перенесла Людмила Василівна в боротьбі за Спадщину Реріхів. Судячи з останніх книжок, вона пішла на вірну смерть, дивуючись, що Росія спить і народ терпить своїх тиранів. Хтозна, яку б бажала вибрати смерть, лише б пробудити свідомість своїх співвітчизників і людства в цілому.

Пам’ятаємо, як вона хотіла повернути 288 картин Миколи Реріха та 108 картин Святослава Реріха, що їх незаконно утримує музей Народів Сходу. Як хотіла захистити частку спадщини Юрія Реріха, як мріяла вибудувати Місто майбутнього на Алтаї з пам’ятником Олені Реріх. Як прагнула зібрати докупи всі картини Реріха згідно Заповіту. Були інші мрії, про які вона нікому не говорила, але по-справжньому пристрасно бажала, як справжня творча особистість, яка захопилася найвищим, найціннішим на планеті Земля. Це таке зрозуміле творчим особистостям і таке ненависне служителям тьми.

Сьогоднішня тьма мусить маскуватись під демократію і миротворців. Вони вибрали тактику замовчування і маніпулювання свідомістю мас. Сучасна техніка це дозволяє успішно робити.

Що ще можна сказати в прощальному слові про Людмилу Василівну? Можна тільки захоплюватись багатогранністю її діяльності, масштабністю мислення, вольовою енергетикою впливу і тактикою співмірності і поступовості вибудовування, безстрашністю громадської позиції і вивіреною формою вираження. Подвиг Людмили Василівни настільки Високий, що тьма, наче приголомшена, поховалась за лаштунки свої кабінетів, стараючись замовчати останні дві книги – відверті виклики всім ієрофантам зла найвищих владних структур, в першу чергу Росії.

Українське Реріхівське товариство буде завжди пам’ятати і дякувати Людмилі Василівні за її ставлення до України і народу – творця унікальної культури, за те, що вона зробила для України. В першу чергу вона любязно надала права перекладу та видання Вчення Живої Етики українською мовою, неодноразово надавала для експонування пересувні виставки картин М.К. та С.М. Реріхів з фондів Музею ім. М.К. Реріха в МЦР. Людмила Василівна завжди підтримувала і направляла у вірне русло такі проекти, як «Реріх та Україна», «Реріх та Шевченко», «Від Карпат до Гімалаїв», «Маргам Сундарам – Шлях Краси» і багато інших ініціатив, які так чи інакше були пов’язані з її напрямками діяльності. Як листок для щоденної дії ми тримаємо її привітання українській конференції 1996 року «Передчуття Нової Епохи в творчості Івана Франка та Лесі Українки. Паралелі та тотожності з філософсько-енергетичним вченням Жива Етика»: «Особлива ліричність та тонкість особистого сприйняття українських поетів підготували прекрасне підґрунтя для сприйняття тонкого світу у тій іпостасі, про яку написано у Живій Етиці». Можна дивуватись, як вона вміла проникати в глибини національного духу, робити узагальнення як формулу для застосування щодня. Так само як Реріх, Л.В. Шапошникова любила Україну, її сердечність і тонкість, що формувалася поетичним генієм в гармонії з квітучою природою з давніх часів. Таке ставлення до національного викликає особливі почуття вдячності, і сердечності, і довір’я як до Вчителя, як це є в Індії відчуття Гуру. Вона так мріяла привити народу це священне почуття Вчителя, яке сама носила в серці, і це відчувалося. Для України таке ставлення дуже важливе, особливо тепер, в час збройної агресії з боку другої Росії – «звіриної», темної, що на тлі багатолітньої вдаваної дружби виглядає дуже дико і навіть незрозуміло, якщо не читати творів Людмили Шапошникової. Для нас Шапошникова буде завжди образом Світлої Русі, як Реріх, як Сергій Радонезький, як цілий світлий ряд духовних подвижників Росії, які дійсно мали найщиріші почуття до України та її культури.

Один з шляхів просвітницької праці Людмили Василівни – утвердження й розкриття прекрасного у національному мистецтві народів, в тому числі українському. Як вона мріяла зробити ювілейну виставку Катерини Білокур у Москві! На жаль, не склалося… Але безліччю тонких ниточок і зв’язків, знаних і незнаних, Людмила Василівна пов’язана й з Україною. І Україна її вдячно пам’ятатиме.

Взаємні симпатії, справжня дружба тримається завжди на щирості і сердечності, це та основа, на якій будуються справжні взаємини як між людьми, так і між народами. Людмила Василівна була носієм таких почуттів і є прикладом для наслідування. Сердечна вдячність буде завжди жити в серцях наших за все, що вона зробила для України.

Всім шукачам справжнього Вона проклала шлях – твердий, міцний і красиво-ясний – крізь нечуваний морок тьми і невігластва ХХ і початку ХХІ століть.

Міжнародна громадська організація
«Українське Реріхівське товариство» – відділення МЦР