Українське Реріхівське Товариство

Стародавнє письмо космічної мудрості ^[1]

В.А.Козар

Можна сподіватися, що вивчення
давніх розписів українських писанок розкриє не тільки
безліч загадок праісторії східнослов'янських
народів, а й дозволить краще зрозуміти джерела
сучасного декоративного мистецтва України.
... Особливу групу являють гуцульські писанки.
За вишуканість творчого смаку і тонкощі
виконання їх можна прирівняти до
всесвітньовідомих шедеврів іранських, індійських,
китайських та японських мініатюр.
Ераст Біняшевський

«Українська музика та поезія – найпишніша і найароматніша гілка на дереві світової народної творчості», – писав А.В. Луначарський у рефераті, присвяченому Т.Г. Шевченкові. Ці слова можна цілком віднести до такого народного явища, як українська писанка, яка не тільки доповнює те, що народ висловив в музиці, ліриці, слові, але й проявляє Дух народу, запам'ятовує у світлі й у зримих формах найдосконалішу реальність, яка відкрилася народові в найтривалішому за часом досвіді. У досвіді, який не переривався впродовж тисячоліть і був пов'язаний з таким чудодійним явищем природи, як весняне пробудження. Це, можливо, найдивовижніша історія багатостраждального народу України, його втаємничених почуттів і мудрості, що не передаються нічим іншим, як тільки цими хитромудрими ієрогліфами – письменами, незрівнянними за кольором і пластикою лінії, за досконалістю композиції, за простотою і незбагненною складністю, де знаки-символи виражають вічні цінності.

Творилася писанка шляхом нанесення на яйце малюнка різними способами, в основному це розплавлений віск, поверх якого лягав барвник. Залежно від способу отримання малюнка з'являлися назви – писанка, крашанка, мальованка, крапанка, шкрябанка і подібні до них. Але назва «писанка» – найпоширеніша, загальнонародна, вона відповідає значенню слова «писати» в найвищому сенсі – літературному, живописному, науково-філософському, релігійно-міфологічному, – словом, опис, запис найпотаємнішого і найпотрібнішого в житті, в побуті. Найдавніші писанки з тих, що дійшли до нас, знаходили в скарбах часів Київської Русі. Тепер їх відносять до часів Трипільської культури і далі в глибину давнини.

Українська писанка – символ вічного воскресіння Весни Священної, яка перемагає смерть, це перемога Краси життя над Хаосом, безпорядком, безладом. Це глибинна книга вічного життя. Якщо таке прекрасне явище було визначене народом як важливе і необхідне для продовження життя, то вже сама потреба в цій творчості свідчить про культуру людини, про те, наскільки її свідомість красива, піднесена й чиста, яке старання, зосередження, поглиблення свідомості вона могла проявляти, захоплюючись Красою Божественної творчості.

Творець писанок милувався своєю роботою, вкладав в неї душу, співав, священнодіяв, височів над усім буденним, захоплюючись пізнаним і створеним; він переживав, можливо, найпрекрасніше, що є на світі – свою причетність до співтворчості із Вищим, на крилах захоплення відчував в собі щось божественне, пізнавав, записував та відображав цей стан творчого натхнення.

І нектар насолоди, як вища благодать, наповнював його на цілий рік солодощами Божественної їжі. Це істинно народна трапеза священної тризни, яку наші предки святкували навесні на високій могилі-кургані, влаштованої за образом писанки. Нижня частина її в землі, невидима (це потойбічне, світ тіней, світ, куди пішли предки). Верхня частина належить світу видимого, піднесеного догори, що піднімає людину над повсякденним, обдаровує тим незвичайним трепетом, який вона переживає, коли піднімається на гору, і перед людиною відкривається дивовижна панорама неозорих обріїв, що хвилюються тонкими вуалями далей, що кружляють над головою овалами небосхилу, на які таємничим чином спирається грандіозний купол Неба. Це видовище наповнювало наших предків таємничою силою стихійних духів, богів та істот, про яких прадавній людині мовив кожний подих вітру, запах степу, звучання і світло маленьких зірочок і таємничих знамень – грандіозних спалахів і блискавок.

Все це владарювало людиною, викликаючи в ній радість і жах, глибоке релігійне почуття і відчай, всеперемагаючий захват романтизму й краси, ентузіазм подвижності й віри, цікавість до пізнання таїнств Божественної мудрості.

Така пам'ятна картина малюється нам в уяві, коли ми торкаємося до явища писанки як цілісного прояву Життя – реальності, істинної у своїх непорушних узагальненнях, тієї реальності, яка проступала крізь нагромадження випадковостей, проминущих цінностей, розтрісканої шкаралупи щільного світу.

Шкаралупа розбитих писанок також мала свою магічну силу, її розкидали, розсипали як символ, як живородну силу, яка охороняє від «недоброго ока». Саме шкаралупки розбитої писанки освячували землю, благословляли її до майбутнього пробудження, цвітіння й родючості, бо разом зі шкаралупками в землю йшов сакральний малюнок, космічна руна, дума про майбутнє оновленої землі, про майбутній урожай.

Люди здійснювали особливі обряди для зв'язку з померлими, але живими в нетутешньому світі предками. Можна описати безліч таких обрядів, які дійшли до нас з глибини століть, землі, простору, народної пам'яті. І писанка, її символіка, посідала дуже важливе місце в цих обрядах.

Дивовижну стійкість має традиція писанкарства в Україні. Тисячоліттями незмінними є основні принципи розпису й споглядання. Архаїчні малюнки та технології передаються від покоління до покоління, з віку у вік, з року в рік, не змінюється і сам матеріал – яйце, віск, натуральні барвники, як не змінюється й сама Священна Весна, хоча щороку вона нова і неповторна.

Народні назви найдавніших орнаментів та стійких символів дуже поетичні, наповнені глибоким змістом. З них складається своєрідна космогонічна легенда, сказання, міф, що йде корінням в глибину тисячоліть. Можливо, такий: «На Дереві Життя, над Рікою Життя, на таємничому Острові, з дна Океану Життя, де Горюч-камінь, крилата Птаха Життя звиває гніздо Вічності й кладе щовесни Вселенське Яйце – писанку, запліднену Вселенським Змієм, величезним і могутнім, як Чумацький Шлях, і невсипно, денно й нощно охороняє його від Хаосу до появи з його серцевини-жовтка всього живого, в тому числі і людини».

Основні мотиви розписів писанок – Безкінечник, Колесо вічності, солярні знаки, зірки, різні форми тріад; ромби як символи Жінки-Праматері, священна свастика – символ вогню, серця, хреста, сонця; спіраль, триріг та інші.

На «дереві життя» багатьох народів, нарівні з найдавнішими, такими, як Індія, Китай, Єгипет, по праву є й українська писанка. Вона стала виразом унікального за досконалістю явища, створеного генієм українського національного духу, який формувався в лоні дивовижної ліричної природи України впродовж тисячоліть. Ритми завмирання й відродження самої природи, незрівнянних за красою місячних ночей, що відбиваються в тихих дзеркальних водах разом з чарівним мерехтінням Чумацького Шляху, сформували характер співучої, по-особливому ліричної людини-мислителя, споглядальника неозорих далей і глибин чарівного Космосу, як зовнішнього, так і внутрішнього.

Цей тривалий народний досвід споглядання Космічної Краси дав дивовижні за формою і узагальненням знаки – символи Вселенської Мудрості, розвинув Око Світу – своєрідне яснобачення, ясночуття, яке гармонійно злилося з так званим просторо-кольором, який дав можливість мелодійно передавати чарівне звучання Природи, її епічний простір, задушевний, як українська пісня, дума, казка.

Цей унікальний досвід трансцендентного мислення древніх, нитка спадкоємності, яка дійшла до наших часів, і яка є такою необхідною нам сьогодні. Подібно до струму в дроті, обірвана нитка не дасть енергії для двигуна. Навіть з механіки видно, як важливо бути з'єднаним із джерелом енергії, природа якого в усіх випадках космічна, тобто духовна або одухотворенна.

Особливий трепет викликає, коли наші сучасники мета-писанкарі демонструють свій особливий метод, який вони називають «бачити і чути серцем». Писанкарка Марія з села Космач в Карпатах стверджує, що пише писанки лише в тому випадку, коли бачить символ-знак у серці. До речі, в карпатському селі Космач не лише збереглася традиція писати писанки, а відкритий і діє міжнародний центр писанкарства.

В селах жили Красою цілий календарний рік – Коло, Колесо – заряджалось воно навесні на весь рік. Звідси і назва міста – Коло-ми-я. А ще одно закарпатське містечко називається Колочава (як схоже з індійським «калачакра»!), над ним височіє гора Красна, тобто «прекрасна», а містечко Рахів, від Брахманів, і рахманний тиждень – все це свідчить про глибинний синтез стародавніх одухотворених знань багатьох народів, які залишили свій слід на українській землі. Тут кожен умів писати писанку. У поезії Т.Г. Шевченка зустрічається дивовижне порівняння: «Село на нашій Україні – неначе писанка село». Хіба це не узагальнююча формула культу Краси українського народу!

Писанка та пісня – ось дві книги народної історії, в них часто немає ані дат, ні конкретно-історичних згадок воєн і революцій, але є епіка національного духу, почуттів, дум і найпіднесеніших прагнень. Протяжні пісні з хороводами і стародавні знаки-руни українських писанок, вишиванок, розписів з'єднували людину з природою і невідомим простором духу і Космосу.

Руйнування традиційної народної культури у XX столітті призвело до згубних для життя людини наслідків і загрожує остаточним руйнуванням людини в XXI столітті. Пошуками втрачених зв'язків – культурних і часових – зайнялися багато найкращих і найчутливіших умів на початку XX століття і наприкінці його. В умовах швидкоплинних змін зовнішнього життя у них виробилося відчуття вічних цінностей, які підносяться над усім, і головною з них є всеперемагаюча сила воскресаючої Краси. Це знання – можливо, найважливіше з усіх знань Світу. Саме «Усвідомлення Краси врятує світ!», – писав Микола Реріх з невеличкою, але суттєвою поправкою до "Краса врятує світ" Федора Достоєвського. Вона рятувала його всі віки. Це найпотрібніша віра для розпочатого третього тисячоліття. Це Знаки великої правди, джерела культур багатьох слов'янських народів.

Глибоко помиляються ті, хто думає, що писанка почалася з часів християнської Пасхи. Вона менш за все пов'язана з конкретною релігією або конфесією. Її сила – в Природі, в Космосі, в переконливості перемоги Краси. Воскресіння всього сущого навесні, оновлення життя завжди було для слов'янських народів вище офіційної релігії. Релігійне почуття українця височіло над вузькою церковністю, воно виявлялося в пісні душі, у вічній тузі за втраченим «Золотим віком», «Вічною Весною».

З прийняттям християнства на Русі Володимиром Великим у писанкарському мистецтві з'явилися християнські мотиви, і писанка стала символом Великого Дня – Великодня, головного на Русі свята Воскресіння Ісуса Христа. Замість «Весни Священної» язичницького періоду на Русі настав період християнський, період пізнання Духа. Але слов'яни продовжували створювати міфи і легенди про писанку. Наприклад, в Карпатах, на Гуцульщині розповідають: «Злий Ірод, прикутий в Пеклі, щороку посилає своїх слуг на землю і питає у них, коли вони повернуться назад до Пекла: "А чи пишуть ще люди писанки чи ні?" – "Пишуть усі люди", – відповідають чорти. Тоді Ірод захлинається сльозами, тому що ті люди, які пишуть писанки, – не його люди.

Плаче Ірод, зривається з ланцюгів, але ковалі знову повшують залізо ...

І так, поки пишуть, до тих пір буде існувати світ, а якщо перестануть, тоді світ скінчиться» ^[2].

Таким дивним чином народний геній синтезує легенди, зберігаючи свою міфологічну свідомість, національну своєрідність і переконливу силу правдоподібності.

І ще одна легенда: «Коли Христа вели на муки, Матір Божа писала вночі писанки. Вийшли вони дуже красиві. Коли писала, викочувалися з очей сльози: яка сльозинка на писанку капнула, там з'являлася крапанка. Тому і кладуть писанкарки на писанки ці крапанки». Як дивно народ проявив свою винахідливість! Дивуєшся щирості й образності мислення: народ не допустив іншої можливості висловити почуття матері, як через образ сльозинки, що перетворює горе, страждання у велич Краси, піднесення Духа.

Так язичницька писанка «Берегиня», що зображує Велику Матір Світу – знамениту богиню слов'янського світу, перетворилася на Матір Христа, зберігши всі якості Всесвітньої Матері. Ці жіночі образи – Лади, Мокоші, Берегині – геніально синтезувалися і трансформувалися в християнізований образ Богородиці Оранти Софії Київської та Великої Панагії роботи київського іконописця Аліпія. Початок цієї лінії спадкоємності веде до Епохи Матріархату, за 6-5 тисячоліть до нас, до джерел трипільської культури, а далі вглиб кам'яної доби. А старовинна гуцульська писанка «олені» присвячена «небесним оленям», які, за давніми віруваннями, породили всіх тварин і людей. Чи не малюється нам в уяві неолітичний період нашої історії, якого сягають наскельні малюнки священних оленів?

А символ коня з сонцем, квіткою, птахом, зіркою, вогнем на спині – чи не нагадує він про того ж священного коня Чинтамані Тибету та Індії? У слов'янській міфології Бог-Сонце їде по небу на вогненній колісниці й відкриває весняне небо. У християнській традиції цьому образові відповідає Ілля-пророк на вогненній колісниці. Різноманітні образи тварин, птахів, риб, фантастичних драконів говорять нам про той же «звіриний стиль», так зване скіфське мистецтво.

Сьогодні ми все частіше приходимо до думки, що є у світі щось об'єднуюче, всесвітнє, – воно найяскравіше проступає в найрізноманітніших видах творчості. Але є такі види колективної творчості, тривалість яких розтікається на невизначений час, на тисячоліття.

До таких видів мистецтва належить українська писанка. Унікальність її в тому, що вона органічно пов'язана з природним життєвим процесом, з побутом людини, з її потребою в їжі – в ширшому сенсі, ніж просто фізіологічне тамування голоду. Потамування духовного голоду виявилося потребою першорядною. Яйце стало символом пізнання Всесвітнього сенсу Життя і Смерті, Воскресіння і згасання. Повторювані ритми весняного цвітіння, спів пташок, енергетика весняного тріумфування всього живого, зародження нового життя – природно з'єднали все суще вищим поривом. Людині захотілося відобразити все це, і яйце виявилося найпростішим і найзручнішим для такої фіксації. Воно виявилося найчистішим даром природи, як і віск, продукт обожнюваної трудівниці-пчілки. Різноманітні натуральні барвники, в основному рослинні, квіткові, ідеально пасували за своїм образом та якістю для вираження поетичних вражень. Історія людства знала Епохи, коли людина жила в природній непорочності, коли одухотворена природа впливала на свідомість людей. Це могли бути короткі періоди, або цілі Епохи, але неперевершене відчуття свята Природи зберігається в народній пам'яті настільки ж недоторканне, як ми пам'ятаємо найсвітліші осяяння дитинства. Людина прагнула повторити ці миті і заснувала ритм – оголошуючи «Весну Священну», готувалася, закликала її, виводячи хороводи співала «веснянки», «гаївки», «маївки», влаштовуючи ігрища біля кострища – все пронизувала Краса писанкового ієрогліфа. Люди вітали один одного, дарували – «щедрили», «ворожили», "рахманили". Учасниками весняного обрядодійства були і діти, і молоді, і старі. Мистецтво і життя були злиті воєдино, все в житті кожного дня – і побут, і праця, і негаразди – було освячене піснею, прикрашене крашанкою.

Треба сказати, що писанки писалися не лише навесні, як вираз тріумфу перед пробудженням природи, а й впродовж року, до свят, з будь-якого сімейного приводу, як побутова «треба» до народження дитини, сватання, як лікувальне зілля. Померлому обов'язково клали писанку як необхідне для життя в світі нетутешньому, як охоронний засіб землі, хати, життя. Писанкою заговорювали зерно, воду, вогонь, землю, стихії. Передрікали майбутнє, рахували місячні і сонячні цикли, шанували Зорю-Венеру, Юпітер, Сиріус, сузір'я Оріон, Кассіопею, «Стожари» – Плеяди, інші знаки Зодіаку (священних тварин Неба). Писанка увібрала в себе колосальний обсяг знань різних епох, фахівці виділяють тисячі її різновидів, що відрізняються особливостями розмальовки та малюнку. Однією з характерних рис писанки є властивість передавати міф, легенду в символічній формі – ієрогліфом-знаком, на основі якого розгорталася усна оповідь, виховно-навчальний процес для дітей і дорослих, – це було своєрідне священнодійство, ритуал, що супроводжувався піснями і танками (хороводами).

Якщо уважно придивитися до малюнку писанки і малюнку танку, до ліній, які виводять танцюючі в хороводі, то стає зрозуміло, що ритуальний танок був частиною єдиного дійства навколо писанки-святині. Керувала ним жриця, виконували танцюристи, на одязі яких також були нанесені подібні знаки. Людина носила на собі і у собі втаємничене. Споглядачі були теж співучасниками дійства – одні грали, інші співали. Дійство відбувалося на святому місці – пагорбі, горі, кургані. Твір, в якому найяскравіше і найправдивіше зображене таке дійство, – це картина-балет «Весна Священна» Миколи Реріха та Ігоря Стравінського. Тут вперше вдалося відтворити з таким вражаючим ефектом присутності та емоційного співпереживання світлоносну радість природи в її первородній красі, недоступній людині теперішнього часу.

По живописній технології – все це занадто просто, по-дитячому просто, в чому і полягає складність і майстерність художника. Немов за велінням чарівної палички фарба починає світитися. Її майстерно покладено «по мокрому», по живому в поєднанні з трохи розсіяним контуром вугілля. Тільки під кінець життя Майстер досяг такої чарівної простоти, повторюючи цей цикл полотен. Ієрогліф орнаменту доведений до того ж ступеня узагальненості та ясності, як і в українських писанках. Все зведено до звучання суті, і немає нічого зайвого. Вражає усвідомленість кожного руху пензля, зібраність волі – ніщо не відхиляється від задуму мудрого творця. У цьому явлено ту ж народну традицію, ту ж здатність слов'янства до синтезу, вистраждану в багаторічних контактах з племенами і кланами, що рухалися в просторі Великої слов'янської рівнини. В цьому народна традиція ближча до культури Східної, аніж Західної. Метод внутрішнього споглядання, бачення невидимого Серцем – цей метод духовного споглядання Сходу цілковито відповідає духовному досвіду українських майстрів розпису писанок.

Реальне пробудження сили весни відбувалося через Красу, вона зливалася з Безмежністю, об'єднувала всіх в єдиному душевному пориві, від якого тануло серце людини, яка перебувала в цьому середовищі. Україну географічну і племінну ніколи не роз'єднували кордони. Крізь її простір проходили незліченні полчища завойовників, але це ніяк не впливало на те вічне, що було в її національному дусі і серці. Живучість традиції української писанки разюча і має колосальний вплив на сучасне мистецтво, виховний процес і майбутні сподівання народу, пов'язані з глибинними пошуками свого національного генія, з пошуком нових форм життя людей на землі.

Якщо Буковина підтримувала тісні зв'язки з українськими земляками аж до XV століття, коли вона увійшла до складу Молдавського князівства, а територія Прикарпаття ніколи не відривалася від Галицьких земель, то Закарпаття було відірване вже з XII ст. і з'єдналося з українськими землями тільки 1945 року. А культурно-художня єдність, всупереч усьому, збереглася і підтримувалася народною основою всіх видів творчості.

Що врятувало розрізнені групи українського народу від асиміляції, що допомогло їм зберегти етнічно-культурну єдність, спільність рис мистецтва? Чи не писанка своєю неперервною традицією вічних непорушних знаків вселенської правди, чи не писанка й пісня з'єднували розсіяних по всьому світу українських емігрантів? Свідчення цього – величні монументи та музеї писанки. Адже жоден народ у світі, крім українського, не поставив писанці пам'ятників. А у нас у Коломиї відкрито унікальний музей-пам'ятник писанці в образі всесвітнього яйця.

Єдність культури великого простору від Карпат до Гімалаїв має ту загальну давню переконливість, яка випливає з побуту найрізноманітніших слов'янських племен, і найпереконливішим свідченням цього є українська традиція розписувати писанки, архаїчність якої донесла до нашого часу дивовижну за красою, мудрістю, глибиною споглядальної зосередженості незмінність основних принципів пізнання космічної суті Всесвітніх явищ.

Досконалість узагальнення українських писанок є «Світло розпізнане» в тому розумінні, як про це пише Реріх в однойменному нарисі ^[3], пов'язуючи це з великим даром людини бачити світло інобуття як реальність.

Ідеально синтезувалися в українських писанках в художньому контексті знаки-символи, які точно виражають суть Великих законів Космосу. Ця справжня сильна Правда, століттями вистраждана і закріплена – це споконвічне переконання, найсвятіша клятва, яку порушити неможливо. Порушення цієї клятви прирівнюється до кінця світу, найстрашнішого прокляття роду, племені, країни, людства, Землі. Така сильна віра будувалася на пізнанні непорушних законів інобуття, світів нетутешніх, сяйва потойбічного світу і на пізнанні дару самої людини – дару її Ока, бачення, чуттєзнання. Сяйва потрясали, приводили в трепет все єство людини, як приводять в трепет сяйва горні, нетутешні, енергетичний трепет яких подібний до струму осліплюючої блискавки. Микола Реріх не називає світіння матерії відкриттям, а «світлом упізнаним», пізнаним давно, і вказує на великий трансцендентальний досвід минулого.

Реріх з цією звісткою проходить землі, оповіщає народи. Він починає кругосвітню подорож з однією метою – оповістити усіх і повернути людям їхній Дар, їхнє заповідане щастя. Реріх торує нові шляхи до цього давнього знання. Що це за шляхи? Невже якісь недосяжні і доступні тільки посвяченим? Ні, все до неймовірності просто, радісно, і приємно, дуже легко – ці шляхи спочатку вже закладені Богом, Природою у самій людині, незважаючи на її походження і стан. Цей Великий Дар є у будь-кого, потрібно лише одне – усвідомити, побачити, прозріти і миттю стати щасливою людиною в Сяянні Вищого Буття, яке завжди є і завжди буде.

Реріх вказує на дар мислення, здатний вмить перенести нас з наповненого гуркотом мегаполісу, або з Богом забутого хутора, покинутого українського села до сяючої красою Великої Реальності. Ніхто не може забрати цього дару у людини, хіба що сама людина, і то певною мірою, їй відведеною природою. Вирватися з Великої Єдності й Цільності, розлютитися, деградувати, «розлюднитися» людина може лише умовно і ненадовго. Реріх стверджує, що людина приречена на щасливе майбутнє. Він горює, що людина не хоче зробити цього негайно, хоча для неї відкриті всі давні знання, всі можливості й прагнення до Нового життя.

Ні великий ні малий не обійдений Божим Даром, найубогіший вже багато разів мав можливість радіти, бачачи Світло, тисячі разів пізнане.

Це просте прозріння і поклик явила Русь на початку минулого століття, вона відчула ці зови, ці веління Космосу. Якщо більшість відчуло це підсвідомо, стихійно, то Реріх – свідомо. Йому, як жодному іншому, вдалося вкласти всю цю духовно-революційну стихію у впорядковану патетику внутрішнього піднесення, Світлого Горіння, що генерує енергію перебудови життя в нових формах, в основі яких була переконлива сила Краси, що відвертала великі нещастя, які насувалися. Духовна революція в Росії несла звільняючу силу Космічної Краси, здатну врятувати людство.

Старовіри у XVII столітті розійшлися в пошуках Біловоддя – одні на Алтай, інші до Карпат. У нарисі «Біловоддя» Реріх згадує про пошуки Беловоддя не лише на Сході, але і на Буковині: «Мабуть, цю спробу слід поставити у зв'язок з виникненням в 40-х роках на Буковині (Австрія) в селищі Біла Криниця білокриницької, або австрійської, ієрархії. Ще в 30-х роках позначалася тяга найпідприємливих старообрядців на схід, з метою відшукання єпископів дониконівського благочестя. Після останньої спроби ченців Павла і Алімпія в 1844 р., які побували в Сирії, Єрусалимі, Єгипті і не знайшли ніде чистої віри, ці пошуки до певної міри втрачають свою гостроту й увага старообрядців звертається на Білу Криницю, селище, яке утворилося в 1783. Чомусь назва цього селища – Біла Криниця – мовою буковинських слов'ян є те ж Біловоддя. Частина старообрядців визнала святість цієї нової ієрархії, частина ж від неї відвернулася і не визнає білокриницького священства. І Бухтарминські старообрядці, які так жадібно шукали стародавнє Біловоддя, живучи пліч-о-пліч в одному селищі з Білокриницькими священиками, не визнають їх. Найпередовіші з Кержаків усвідомлюють трагедію старообрядців, які шукали спочатку Біловоддя на Сході, в Китаї (і вірять і зараз, що воно там), в той же час як воно на Заході, в Буковині, в Румунії, і не усвідомлюють, що зневажена ними "кримська" (понівечене від "Криниця") віра і є те давнє благочестя, якого розшукували старці» ^[4].

Треба зазначити, що білий колір яйця, вибілене полотно, білені хати, білі городища дають уявлення про джерела живописної творчості слов'ян. Адже білий колір породив всі кольори веселки, рай душі людини. До одного джерела сходяться численні карпатські легенди про річки – Білий Прут, Білий Черемош, про Білу і Чорну Тису, про Чорну і Сивулю (Білуху) гори, про гори Поп Іван, Попадя в гірському масиві Карпат – Горганах. Якою сильною має бути віра, щоб так міцно утвердитися в назвах «священних гір» і «священних річок». «Ріка життя» – істинно «сантана» – потік життя...

Старовіри за внутрішнім натхненням шукали Біловоддя (чисту віру) і пов'язували її з горами, але їм не вдалося знайти країну щастя, як Реріху. Саме Реріху, і нікому іншому, пощастило відшукати своє Біловоддя, світлоносну красу Гімалайських сіянь.

Такий досвід пізнання зсередини є і у нас, в Україні – на Буковині, в Карпатах і в інших регіонах. Яскравий приклад цього – українське писанкарство. Це давнє письмо – формули пізнаних великих сил Природи. «Віра сильної Правди» – це внутрішній досвід пізнання.

Українське писанкарство за своєю природою більше відповідає східній духовній традиції, ніж західній. Всі факти свідчать, що тривале спілкування з кочовими племенами Сходу закріпило у свідомості народу той «невидимий зв'язок речей», про який пише Микола Реріх, кажучи про народи Азії.

Природа писанки своїми малюнками і знаками цілковито відповідає контурним малюнкам Індії, тханкам Тибету, східній кераміці, малюнкам на тканинах, «звіриному стилю» і поширеному в Індії звичаю наносити над входом у житло сакральні орнаменти, знаки-обереги, які створюють жінки. Ці орнаментальні мотиви повністю тотожні малюнкам-оберегам українських писанкарок.

Вплив українських майстрів розпису писанки сягнув далеко за межі України. Разом з хвилями емігрантів мистецтво писанки за останні два століття поширилося на американський континент, в Канаду, Аргентину, Бразилію, Мексику, Сполучені Штати. Мистецтво писанки мало величезний вплив на творчість монументаліста Михайла Бойчука, через якого відбилося в монументальному мистецтві Рив’єри та інших мексиканських художників. Перекочувала майстерність писанки і в Австралію разом з українськими шукачами кращої життя.

У Вегревілі, Дауфіні, Саскатуні, в Торонто існують центри навчання писанкарства. У Вінніпезі два поверхи музею відведено писанці. В Едмонтоні Павло Цимбалюк з Буковини поставив писанці пам'ятник, що крутиться, який керований комп'ютером. Яку ж силу духовного впливу повинна мати писанка, якщо їй зводять такі монументи! Найбільша складність для наших сучасників – це читання сакральних знаків-символів писанок. Мистецтво розпису дуже тяжко переказати словами, тому всі назви, все словесні позначення писанок слід вважати умовними. Тільки майбутнє відкриє їхній істинний непроминущий сенс.

1. Публікується по: Козар В.А. Стародавнє письмо космічної мудрості. Культура і час. 2003. № 2 (8) С. 132-142.
2. Писанки врятують світ. З розповідей Ярини Антків і Вікторії Ярош // Соняшник. 1991. № 3.
3. Рерих Н.К. Свет опознанный / Листы дневника. В 3 т. Т. 1. М., 1999. С. 251–254.
4. Рерих Н.К. Беловодье / Листы дневника. Т. 2. М., 2000. С. 27.